Довідка пресслужби КСРФФ: Сіденко Анатолій Васильович, український футболіст та наставник. Головний тренер АФСК "Київ". За футбольним амплуа – нападник. Народився 21 січня 1974 року в селі Лосятин Васильківського району Київської області. Дитинство і юність пройшли в селищі міського типу Чабани Києво – Святошинського району. Вихованець ДЮСШ "Динамо" Київ (тренер В.Семенов), випуск 1991року. З 1995 по 2000 роки навчався та закінчив Національний Університет Фізичного Виховання та Спорту, спеціалізація "тренер з футболу". Ігрова кар’єра: ЦСКА Київ (1991 – 1994), "Система – Борекс" Бородянка (1995 – 2002, з перервою), "Прикарпаття" Івано-Франківськ (1998-1999) – вища ліга, "Альянс" Київ (2002 – 2006). Виступав також за клуби "Садовод" Новосілки (1990-1994, чемпіонат Київської області), "Оболонь" Київ, "Катех" Ірпінь, "Будівельник" Бровари, "Керамік" Баранівка, "Дніпро" Обухів, МПКЦ Мозир, Білорусь, "Pontefrackt Collisiers" Англія – аматорська ліга Англії. В чемпіонаті Києво – Святошинського району виступав за клуби: "Іскра" Хотів (1992 – 2002, з перервою), "Колос" Чабани (2006-2016, з перервою), "Білгород" Білогородка – змагання ветеранів (2010 – 2015). В складі студентської збірної України учасник ХХ Універсіади в Пальма де Мальорка, Іспанія. Переможець другої ліги України 2002 року. Неодноразовий переможець першості Києва, триразовий чемпіон Київської області. Чемпіон Києво – Святошинського району серед ветеранів, переможець першої ліги Києво – Святошинського району. Визнавався кращим нападником та неодноразово ставав кращим бомбардиром змагань в місті Києві, Київській області та Києво – Святошинському районі. Тренерська кар’єра: ДЮСШ – 15 Київ (2008 – 2018), "Колос" Чабани (граючий тренер, 2006-2015), "Меліоратор" Київ (2016), "Енергія" Чабани (2017), "Чемпіон" Київ (2018-2019), АФСК "Київ" (2020). Визнаний кращим тренером в сезоні 2020 року в Києво – Святошинському районі.
- Друже Анатолію, перш за все хочу поздоровити тебе зі званням кращого тренера року в Києво – Святошинській лізі!
- Дякую. Кращим нападником ліги вже був, приємно отримати визнання ще й в якості тренера…
- Давай розпочнемо нашу розмову з витоків твоєї футбольної біографії. Наскільки мені відомо, ти – вихованець школи "Динамо"?
- Так, дійсно, я з "динамівської" родини. Моїм тренером був відомий фахівець, колишній футболіст В’ячеслав Михайлович Семенов. Свого часу він був бронзовим призером Олімпіади – 1972 року та чемпіоном СРСР в складі "Зорі" (Ворошиловград). Це був набір хлопців 1974 року народження. Ми стали чемпіонами України в своїй віковій категорії. Про інші, більш скромні титули, я промовчу – їх було також немало. Від переможців першості Києва до різноманітних міжнародних турнірів.
- Хто був твоїми партнерами по тій команді?
- Сергій Барановський, Сергій Ранський, Сергій Швець, Олександр Санніков, Олексій Орел, Сергій Яковлєв, Олександр Татаренко. Досить багато хлопців стали професійними футболістами, хоча повністю реалізувати свій потенціал, напевно, не змогли.
На фото: та сама "динамівська команда"… Наш "герой" - крайній зліва в нижньому ряду.
- Ти потрапив у "Динамо" не одразу, так?
- У віці 13 років мене запросили в динамівську школу. Ну, як запросили… Ми грали "товарняк" з ровесниками "Динамо", і їх тренер Семенов після гри командирським тоном сказав, щоб я завтра був на тренуванні його команди. А першою моєю командою був київський "Дніпро". Була така ДЮСШ від заводу "Комуніст" (нині – "Радар"), який був частиною військово – промислового комплексу СРСР, а для народу виготовляв, у тому числі, магнітофони "Юпітер". Базувалася наша команда на вулиці Щорса, тепер – Євгена Коновальця. Першим моїм тренером був Ігор Олександрович Водоп’янов.
- Ти маєш київське коріння?
- Народився в містечку Лосятин Васильківського району, але у дворічному віці батьки перевезли мене в селище Чабани, тому вважаю себе корінним вихованцем Києво – Святошинського футболу. А навчався в школі №132 на Теремках у Києві.
- Хто тебе надихнув на заняття футболом? Звідки з’явилося бажання ним займатися?
- Мій тато був вчителем фізичної культури. Він був різнобічним спортсменом, займався футболом, легкою атлетикою, лижним спортом. Відповідно, гени далися взнаки. В ті часи в кожному дворі хлопці ганяли м’яча, футбол був мегапопулярним видом спорту, тому, природно, у мене іншої дороги не було. Батьки дали мені хорошу фізику з народження, прищепили любов до спорту, в мене щось виходило з м’ячем, було бажання грати. Поступово зрозумів, що футбол – це те, чим хочу займатися все життя.
- Тренери тебе від початку бачили на позиції центрального нападника такого таранного, силового стилю?
- На ранніх етапах моєї кар’єри я відрізнявся хорошими біговими кондиціями, мав пристойну стартову швидкість та витривалість. Тому тренери ставили мене на позицію флангового хавбека, а коли ми грали в три нападники, то крайнього форварда. Позицію центра нападу я застовпив за собою пізніше, коли мої фізичні габарити дозволили мені боротися на рівних з масивними захисниками.
- Твоє бачення ідеального футболу з роками змінювалося чи було сталим?
- На мій погляд, важливо вміло використовувати свої сильні якості. Це актуально і для кожного гравця, і для тренера, якому потрібно чітко знати можливості своїх футболістів і якомога повніше їх розкрити. І, навпаки, "замаскувати" свої слабкі сторони, уникати їх використання в грі. Якщо в мене була хороша рухливість, мобільність, непогана швидкість, то я намагався це показувати і якомога частіше демонструвати. Багато хто мене пам’ятає, як форварда таранного типу, який вміє поборотися на другому поверсі, сильно і влучно пробити головою. Але в молодості я слабко володів цими навичками. До того часу, поки не познайомився з чудовим майстром, форвардом від Бога Віктором Побігаєвим, з яким мені випало щастя грати в одній команді – "Системі – Борекс" з Бородянки. Саме він на спільних тренуваннях показав мені, як повинен грати центральний нападник, відкрив мені секрети цього амплуа. Його уроки даремно не пройшли, і з того часу гра головою є моєю сильною стороною.
На фото: в складі команди ветеранів Бородянського футболу
- Чи стикався ти з труднощами під час переходу з дитячо – юнацького в дорослий футбол?
- Звичайно, так. Після закінчення ДЮСШ "Динамо" ми були на піднесенні. Ще б пак, стали чемпіонами України в своїй віковій категорії, здавалося, що попереду чудові перспективи. Але часи були складні, розпад СРСР, становлення самостійного українського футболу. Виявилося, що ми, сімнадцятирічні, нікому не потрібні, як футболісти. Бо для дорослого футболу ще були не готові, а панькатися з нами, доводити до потрібних кондицій ніхто особливо не бажав. Тоді не було юніорських команд U-19 чи U-21, які могли б стати перехідним містком у дорослий футбол. Пощастило, що мене і ще п’ятьох моїх ровесників підібрав на перегляд київський СКА. В результаті за підсумками зборів залишили в команді лише мене одного, і то, прямо скажемо, на перспективу, без гарантій, що буду грати. Ось так я отримав путівку у великий футбол. Тоді тренерами в СКА були досвідчені Сергій Качкаров та Олег Фещуков, обидва вже, на жаль, покійні. Це був 1992 рік, і одразу – перша ліга України. Важко було на такому рівні заграти вісімнадцятирічному хлопцю. Перехід у дорослий футбол – це завжди серйозний іспит для молодого гравця. По юнакам я ще грав у фінальній частині першості СРСР, а на дорослому рівні мій дебют співпав з першим чемпіонатом незалежної України – в першій лізі за київський СКА. Ось така історія.
- Як довго ти затримався в СКА і що ця команда дала тобі в плані професійного зросту?
- Три роки я відіграв за армійський клуб. Рік ми відіграли в першій лізі, потім "вилетіли" в другу. Тут я для себе розібрав, що таке дорослий професійний футбол. Звісно, я не грав перші ролі, а був гравцем ротації. Мене поступово підпускали – коли зіграв тайм, коли двадцять хвилин. Вчився в досвідчених гравців, які складали основу команди. Але це життєва школа, яка навчила мене боротися за "місце під сонцем". Тоді київський СКА постійно перебував у зоні турбулентності, в команді змінювалися засновники, відчувалися постійні матеріальні проблеми. Жартували навіть, що візитною карткою СКА є нестача коштів на існування. Тому в один момент гравці клубу отримали статус вільних агентів, і мені довелося підшукувати собі нову команду. Певний час пограв на аматорському рівні, де вже був основним виконавцем. І врешті отримав запрошення в "Систему – Борекс" з Бородянки, куди прийшов уже сформованим гравцем.
- Повертаючись до твого дебюту в дорослому футболі, ти пам’ятаєш свій перший гол на цьому рівні?
- Як це не смішно, але на професійному рівні свій перший гол я забив за "Систему – Борекс" у ворота саме київського СКА в кубку України. Зіграли 1:1, а в серії пенальті перемогли і пройшли далі. А мій дебют на професійному рівні відбувся в складі СКА проти "Поліграфтехніки" з Олександрії в турнірі першої ліги – вийшов на п’ять хвилин в кінці матчу на заміну.
- Чи можна сказати, що "Система – Борекс" стала головною командою в твоїй футбольній кар’єрі?
- В цілому – так. Я б виділив також київський "Альянс", за який я виступав пізніше (2002-2006 роки – прим.авт.). Хоч цей колектив мав аматорський статус, але за рівнем організації він міг дати фору професійним клубам. В "Альянсі" моїми партнерами були 6-7 колишніх гравців вищої ліги. Що казати, якщо добре відомий в Києво – Святошинському районі півзахисник Максим Штаєр (на секундочку, кращий бомбардир одного з сезонів першої ліги України) не завжди потрапляв у основний склад. І за матеріальними умовами, і за рівнем гри той "Альянс" був на рівні професійних першолігових колективів.
На фото: біля клубного автобусу в складі "Системи – Борекс"
- В Бородянці тобі пощастило тренуватися під керівництвом знаменитого тренера Віктора Жиліна… Чому його називають легендарним?
- По-перше, він сам був відомим футболістом, по-друге, в нього було своє, неординарне, бачення гри. Він будував команду на фундаменті хорошої фізичної готовності. Можливо, з висоти сучасних поглядів нам не вистачало деяких нюансів у тактичній та технічній підготовці, але з точки зору "фізики" ми завжди були на голову вище своїх суперників. Навіть в матчах проти київського "Динамо" з його тодішніми "зірками" Белькевичем, Хацкевичем, Каладзе, Ребровим, Шевченком, яким ми поступалися в майстерності, але в плані "фізики" грали на рівних. Згадуючи тренування у Жиліна, процитую нашого нігерійського "легіонера" з Бородянки Патрика Агбо, який жартома казав: "Якби я вибіг звідси в перший день (маючи на увазі об’єм бігової роботи на зимових передсезонних зборах – прим.авт.), я б уже був би вдома в Нігерії…".
- Чим тобі ще запам’яталися виступи за "Систему – Борекс" - тогочасного флагмана обласного футболу на Київщині?
- Пощастило грати поряд з багатьма класними футболістами. Перші два роки грав у нападі в парі з Віктором Побєгаєвим. Це людина, яка дуже вплинула на мій футбольний світогляд, сформувала мене, як нападника. Бо до Бородянки я був просто фланговим "бігунком", а фірмовий силовий стиль, реноме таранного форварда виробив, граючи за "Систему", завдяки урокам від Побєгаєва.
- Дійсно, особисто мені ти нагадував за манерою гри класичного центрального форварда таранного типу на кшталт Пребена Ларсена – Елк’яєра чи Кристіана Вієрі…
- Згоден, але на відміну від них, я ще й мав гарні спринтерські якості (сміється – прим.авт.). "Стометрівку" пробігав за 11,2 секунди – практично, як Блохін в молоді роки. В "інфізі" викладачі мене навіть плутали з легкоатлетами. Хоча футболістам важливіша інша дистанція – 30 – 50 метрів.
- Чи задоволений тим, як склалася твоя ігрова кар’єра?
- Звичайно, є моменти, які мені б хотілося змінити. На певному етапі в мене була надто висока трансферна вартість, і деякі клуби, які хотіли мене бачити в своїх лавах, вирішили не ризикувати. Наприклад, львівські "Карпати". Мирон Маркевич мене особисто запрошував, але Бородянка не погодилася зменшити ціну. Тоді був так званий віковий коефіцієнт при визначенні трансферної вартості, тож сума набігала немаленька. Варіант з Білорусією також відпав через це. Вони жартували, що продали найкращого бомбардира чемпіонату Білорусі в Німеччину, але виручених коштів не вистачило, щоб викупити мій трансфер. А коли отримав статус вільного агента, таких пропозицій вже не було. Закінчив виступи на професійному рівні в 29 років, потім ще пограв за аматорський "Альянс" років п’ять, тож можна сказати, що до кінця свій потенціал не реалізував.
На фото: Сіденко в складі київського "Альянсу" проривається до воріт суперника
- Давай згадаємо твої виступи в Києво – Святошинській лізі…
- Першою моєю дорослою командою був "Садовод" з Новосілок, яку очолював Михайло Іванович Григоренко. Тоді вони виступали на першість області. Там я грав, ще будучи вихованцем динамівської школи, з чотирнадцятирічного віку. В суботу захищав кольори ДЮСШ "Динамо" в юнацьких турнірах, а в неділю – долучався до дорослого футболу в Київській області. Тоді ще не було правила "один гравець – одна команда", і контроль за професіоналами не був такий ретельний в клубах, тож, будучи гравцем ЦСКА чи "Прикарпаття", я мав змогу тихенько підігравати за Хотів, Чабани чи той же "Садовод" на аматорському рівні. Футболіст – професіонал міг у вільний час спокійно пограти на район і, до речі, не завжди вигравав. Рівень нашого району стабільно був досить високим. Золоті часи… А взагалі Києво – Святошинський район для мене рідний, тому не дивно, що я відіграв тут багато сезонів і красивих матчів. Захищав кольори хотівської "Іскри", чабанського "Колоса", ветеранів "Білгорода" з Білогородки.
На фото: Анатолій в команді вищої ліги "Прикарпаття", 1998 рік
- Професіоналам і тоді було заборонено грати в змаганнях аматорів, але наш регламент давав послаблення в цьому плані для місцевих футболістів…
- Так, дійсно, я ж був місцевим, бо прописку мав у Чабанах. Міг бути гравцем вищої ліги і одночасно грати на район…
- Чим тобі запам’яталися ті команди з нашого району, за які ти грав? Можливо, по персоналіям когось згадаєш, чи якісь цікаві випадки…
- В Хотів потрапив по "блату", адже в мене мама працювала лікарем в місцевій амбулаторії. Хотівські футболісти знали, що я займаюся в "Динамо", і час від часу передавали мені привіти. Врешті, Петро Григорович Федоренко, багаторічний організатор футболу в Хотові, заявив мене на чемпіонат району, і я по можливості завжди з задоволенням приїжджав грати за самобутню "Іскру". Для мене в радість був будь-який матч, будь-яка можливість пограти в футбол. Я вважав, що для мого професійного зросту важливо якомога більше грати на всіх рівнях, тому завжди віддавав перевагу футболу перед іншими спокусами, які характерні для молодого віку. Тому для мене було абсолютно звичним явищем зіграти 3-4 матчі за вихідні, головне, щоб накладок за часом не було.
На фото: Анатолій отримує тренерську ліцензію в федерації футболу міста Києва
- Якщо згадувати роки виступів за Хотів, це здається було на початку 2000-х, так?
- Навіть раніше, бо Петро Григорович допомагав мені свого часу отримати водійське посвідчення, а це трапилося в 1995 році, отже, за Хотів я періодично грав саме з тих часів. А щодо цікавих випадків, то пригадується такий – грали в Хотові проти Софіївської Борщагівки, і з суперниками приїхав відомий тренер та селекціонер Вячеслав Богодєлов. Він побачив мене в складі Хотова і після матчу запропонував поїхати на перегляд в Миколаїв, на той час в команду вищої ліги "Евіс". А у мене вже був діючий контракт з ЦСКА. Виникла така кумедна ситуація… Підходить до мене й каже: "Хлопче, а ти нічого, давай я тебе порекомендую в Миколаїв"… Звісно, що в Хотові навколо мене будувалася вся гра. Від мене вимагалося, в першу чергу, забивати голи, і щоб команда перемагала. Начебто, виходило. Проте, загалом команда в ті роки "зірок з неба не хапала"…
- Під чужим прізвищем на район коли-небудь грав?
- Ні, в жодному разі. Мені це було важко зробити, бо на футбольному полі я був надто упізнаваним… (сміється – прим.авт.)…
- Як ти опинився в "Колосі" з Чабанів?
- Давно мріяв зіграти за команду свого рідного селища, тому коли місцевий меценат та фанат футболу Андрій Петрович Старунський "загорівся" ідеєю створення команди в Чабанах, я відгукнувся на його пропозицію стати складовою частиною "Колоса" і протягом всього періоду існування цієї команди допомагав їй, чим міг. Ми з Андрієм разом виросли, він завжди знав мої футбольні можливості, радився зі мною щодо функціонування команди, футбольної "кухні", тому я не тільки грав у цій команді, а й виконував обов’язки граючого тренера, лідера в роздягальні, допомагав вирішувати організаційні та селекційні питання. До речі, паралельно розвивалася команда в Новосілках, тому існувала серйозна конкуренція всередині нашої громади, а дербі між Чабанами та Новосілками викликали неабиякий ажіотаж. "Колос" з Чабанів створювався практично з нуля, точніше сказати – відроджувався, бо в радянські часи така команда існувала і мала свою історію. Мене запрошували грати за Новосілки, але хлопці з Чабанів переконали, що варто допомогти новоствореній команді. Так і вийшов курйоз, коли в тому сезоні мене одночасно заявили за дві команди. Федерація прийняла рішення, що за кого я першим зіграю, за того й буду грати. Я не міг зрадити пацанів, з яким разом виріс, тому й зробив вибір на користь "Колоса".
- Якщо згадувати ту неординарну команду Андрія Старунського, що найбільше запам’яталося?
- Це була команда, яка за своїм потенціалом могла легко виграти чемпіонат Київщини, яка не поступалася кращим аматорським командам України. В основному складі "Колоса" грали майже всі гравці з досвідом виступів на професійному рівні. Матеріальне забезпечення теж було солідним. 100 "бакинських" за гру преміальні. У нас була дуже серйозна "банда". Учасник чемпіонату світу 2006 року Вячеслав Свідерський, я, брати Сидорчуки – Андрій та Сергій, Віталій Яцик, як кажуть, "не було кого послати – всі "зірки"…
- Виступаючи за "Колос", ти кілька разів ставав кращим нападником та кращим снайпером чемпіонату…
- Так, я маю вдома своєрідний міні-музей, в якому зберігаю всі ці призи, як індивідувальні, так і командні. Був і кращим бомбардиром Київської області, і міста Києва. Але на почесному місці – призи від КСРФФ за перемогу в номінаціях Києво – Святошинського району.
- "Колосу" фатально не щастило у вирішальних матчах, тому до серйозних перемог в районі команда не дотягнула…
- В першій лізі перемагали. Тоді ми мали серйозну конкуренцію з боку "Бучі-03". А у вищій лізі тоді збирався кожен рік серйозний бомонд, тому "Колос" був четвертим та п’ятим, а до призової трійки не змогли потрапити. Рівень чемпіонату району був надто високим. І ще врахуйте такий фактор. Ми грали в ті часи одним і тим же складом в кількох турнірах. В футболках "Альянсу" - в першості міста Києва та кубку України серед аматорів, за обухівський "Дніпро" - в обласних змаганнях, і, нарешті, в районі – захищали кольори "Колоса". Мали такий парадокс, коли вигравали одним і тим же складом і область, і чемпіонат Києва, але не могли перемогти в Києво – Святошинському районі.
На фото: Анатолій в складі "Колоса" в матчі з "Буча-03", 2009 рік
- Давай поговоримо про твою тренерську кар’єру. Завжди мріяв про неї чи це трапилося випадково?
- Не випадково, бо маю відповідну освіту – тренер по футболу. Закінчив Київський інститут фізкультури, саме тренерський факультет, профільна освіта – футбол. Свої перші кроки на тренерській стезі робив паралельно з виступами в якості гравця. Набрав діток в ДЮСШ – 15, почав займатися з ними. І все встигав - і грати, і тренувати. Так і вийшло, що на район я грав майже до 2016 року (закінчив активні виступи у віці 41 рік), але після того, як мої вихованці почали грати в ДЮФЛ України, вільного часу стало не вистачати для Сіденка – гравця, і з кар’єрою гравця довелося закінчувати. В ДЮСШ – 15 я працював 10 років, з 2008 по 2018 рік.
- Як тренер, ти сформувався саме там чи своє бачення футболу мав ще в період активних виступів на професійному рівні?
- На сто відсотків, як дитячо – юнацький тренер, я сформувався саме в ДЮСШ – 15. А рівень дорослого футболу опанував уже в ФК "Чемпіон", який згодом перевтілився в АФСК "Київ". Хоча, безумовно, мій досвід виступів у якості гравця серйозно допоміг і в плані тренерського авторитету, і в плані поглядів на гру. До речі, ще в "Колосі" я отримав перший досвід граючого тренера в дорослому футболі, хоча там специфіка була своєрідна. Там не було тренувального процесу – людей зібрали, розповіли, хто де грає, якісь тактичні моменти, і граємо. Це більше організаторські функції. Так само було, коли я тренував збірну прокуратури України. Пізніше в нашому районному чемпіонаті в сезоні 2017 року працював з "Енергією" (Чабани). Там була вже цікавіше, бо граючий президент цього клубу Саша Амелін запросив допомогти, коли ця команда грала в першій лізі. І прийшов я не сам, а з цілою групою своїх вихованців по ДЮСШ-15, для яких це був дебют на дорослому рівні. Не секрет, що основні питання тактики та стратегії, якісь цікаві напрацювання та заготовки, своє бачення футболу ти можеш донести до футболістів лише в під час тренувального процесу. Як це зараз відбувається в моїй роботі з АФСК "Київ". Має бути план роботи, річний цикл, недільний цикл, втілення своїх ідей через роботу на тренуваннях.
- За десять років роботи в ДЮСШ – 15 тобі вдалося реалізувати себе як дитячо – юнацького тренера?
- Вважаю, що так. Були й командні досягнення (стали чемпіонами міста Києва, чотири рази – срібними призерами, виграли кубок міста, стали учасниками "фіналу чотирьох" чемпіонату України), і виховав кілька гравців, які стали професіоналами. Кожного року обов’язково перемагали ровесників або з "Динамо", або з "Шахтаря". А в цілому "Динамо" обіграли п’ять разів, і хоча загальний рахунок нашого протистояння не в нашу користь, але ми – єдині з київських команд, хто постійно створював їм проблеми. А серед моїх вихованців можна відзначити Ельвіна Валієва та Андрія Головка (обидва - "Колос" Ковалівка), Артура Чапалу ("Олександрія"), Олега Янковського та Максима Фальковського (обидва - "Зоря").
На фото: зі своїми вихованцями в ДЮСШ - 15
- Твоя нинішня команда АФСК "Київ" теж має в своєму складі багатьох твоїх вихованців по ДЮСШ-15…
- Так, вона була сформована в основному саме з моїх колишніх вихованців по ДЮСШ-15. Наш нинішній президент Володимир Василенко, колишній футболіст, мав бажання створити амбітний проект для молодих гравців, реалізувати себе на ниві футболу. Першим кроком було створення при федерації футболу України громадської організації "Українська асоціація розвитку дитячо – юнацького футболу" (УАРДЮФ). Потім постало питання створення команди, яка б допомагала молодим гравцям здійснити плавний перехід у дорослий футбол. Так виникла команда "Чемпіон" (U-19), яка почала грати в першості України серед молодіжних команд. Я потрапив у тренерський штаб цієї команди. Спочатку в ролі другого тренера, потім – головного. І з першого дня її існування займаюся розвитком цього проекту.
На фото: робота з молодими гравцями – моє покликання…
- Чим тебе привабив цей проект?
- Для мене це був новий крок в розвитку власної кар’єри. Я бачив перспективу перейти зі статусу дитячо – юнацького тренера в статус тренера дорослої команди. І реалізувати себе на цьому поприщі. А по-друге, хотів допомогти своїм вихованцям, яким було важко перейти рубіж від юнацького футболу до дорослого. Зі мною з ДЮСШ-15 перейшло 18 гравців до нового проекту. Мені важливо, що з боку молодих гравців є довіра до мене, як до тренера.
- Тобто, ти розумів, що завданням нового проекту є створення професійної команди?
- З часом – так. Спочатку була задумка створити своєрідний місток між юнацьким та дорослим футболом – команду U-19. А потім зрозуміли, що цей місток не повинен закінчуватися і потрібно вести наших гравців, як мінімум, до 23 років. Вийшли на рівень аматорського чемпіонату України і побачили, що футбольний регламент України для аматорів має серйозні прогалини – дуже легко втратити свого гравця без будь-якої компенсації, якщо з ним немає договірних відносин. Такого гравця – аматора легко переманити або вкрасти. Тому прийшли до висновку, що варто виходити на професійний рівень і на контрактну систему, бо аматорський рівень – недосконалий в цьому плані.
- Але ж наскільки мені відомо, команда, яка підготувала футболіста – професіонала, в будь-якому разі має право на компенсацію…
- Так, якщо цей гравець впродовж своєї кар’єри вийшов на професійний рівень, заключив контракт. А от випадки, коли твій гравець переходить в іншу аматорську команду, такої компенсації не передбачають. Тому колективи, які мають краще забезпечення та умови, на рівні команд першої чи другої ліги (а їх сьогодні на аматорському рівні досить багато), такою можливістю користуються. Добре, якщо такий гравець досягне професійного рівня в майбутньому, а якщо отримає травму і закінчить з футболом? У виховання кожного гравця вкладені немалі кошти та зусилля, і так просто їх втрачати не хочеться. І справа навіть не в коштах, а в тому, що твоя робота неефективна для клубу. Неприємно…
- Розкажи детальніше про цей проект – АФСК "Київ". На перший погляд, він розвивається досить динамічно…
- Йдемо вперед крок за кроком. Я вважаю, що в футбольній піраміді не варто перестрибувати через щаблі, а слід підніматися поступово. Грали в ДЮФЛ, в молодіжній першості, тепер опановуємо аматорський рівень. Тепер на порядку денному – професійний статус. Подаємо документи на атестацію, як клуб – кандидат до другої ліги. Вірю, що нам це вдасться вже в поточному сезоні. В АФСК "Київ" є можливості успішно пройти всі вимоги атестування. Це і наявна база, і школа – академія повного циклу, і кваліфікований штат.
- Останнім часом в Києві з’явилося кілька цікавих проектів молодіжного футболу, які ставлять за мету отримання професійного статусу. Що це за тенденція?
- Моє бачення, як людини, яка в футболі все життя, що в нас є певна циклічність в розвитку спорту номер один. То все добре у нас в футболі, то все погано. Можливо, це новий виток, який ознаменує прихід цілої плеяди талановитих гравців, період ренесансу українського футболу.
- На твою думку, молодому гравцеві легше переходити в дорослий футбол, граючи разом зі своїми ровесниками в команді на кшталт АФСК "Київ"? Чи краще пройти "школу молодого бійця" поряд з досвідченими ветеранами, як було це, наприклад, в тебе?
- Все ж таки, оптимальним рішенням є сплав молодості і досвіду. Ми розмовляли з президентом клубу, що якщо будемо заходити в другу лігу, то варто було б підсилитися досвідченими гравцями. Як мінімум, по одному – в кожну з ліній. Найкраще, мати всю центральну вісь з майстрів, які вже мають досвід виступів на такому рівні. І "поперчити" цей склад "злою, голодною" молоддю. Бо на одній молоді або лише на ветеранах другу лігу не витягнеш.
На фото: АФСК "Київ" - дружна футбольна родина…
- Як ти оціниш виступ АФСК "Київ" у дебютному сезоні в Києво – Святошинському районі?
- Це була моя ініціатива. І хоча ми потрапили в цей чемпіонат, образно кажучи, "з корабля на бал", в цілому виступом задоволені. Коли нам надійшла пропозиція закриту вакантну позицію в Києво – Святошинській лізі, спочатку ми мали намір відіграти лише 5-6 матчів і розглядали цей досвід як набуття ігрової практики перед чемпіонатом України серед аматорів. Але поступово втягнулися, непогано відіграли попередній етап, і, порадившись з президентом клубу, вирішили пройти до кінця всю турнірну дистанцію. Нам цей турнір дав дуже багато, адже такий необхідний крок до дорослого футболу ми зробили саме в Києво – Святошинському районі. Відчули що це таке, адже рівень суперників був досить серйозний і кваліфікований. "Сокіл", "Факел", "Гостомель", "Гатне" - це був справжній іспит для нашої молоді.
- Як вважаєш, чого не вистачило команді на фініші турніру, щоб утримати лідерство в першій лізі?
- Не вистачило, в першу чергу, досвіду дорослого футболу та емоційної складової. Ми, грубо кажучи, були вже перенасичені футболом, "наїлися" враженнями, бо зіграли надто багато матчів. Наче все було за нас – і майстерність, і ротація складу, і певний гандикап над переслідувачами, і вже перед вирішальною грою економили сили наших лідерів, але все це не допомогло. Далася взнаки й коротка лава запасних. Ми не мали двох рівноцінних складів, щоб успішно виступати одночасно в чемпіонаті України серед аматорів та в районній першості. В результаті ми втратили очки в матчах з не найсильнішими командами. На фінальну зустріч з досвідченими гравцями "Віннера" хлопці вийшли без блиску в очах. Забили перший гол, і нуль емоцій. Було важко знайти потрібні слова, щоб "завести" своїх футболістів. Якби ми грали з основним суперником не в кінці чемпіонату, а десь посередині – зіграли б успішніше за рахунок молодості та агресії.
- "Батареї розрядилися" повністю?
- Так, вони були виснажені, "порожні"… Плюс додалися травми кількох основних виконавців, хтось захворів. Вистачало різних негативних моментів. Тому на вирішальну гру ми змогли "нашкребти" лише 15-16 гравців. Це при тому, що напередодні зіграли матч на Україну. Якби була можливість, варто було б гру з "Віннером" перенести, але, враховуючи обставини коронавірусного сезону, це було нереально. Але варто віддати належне нашим суперникам – вони витиснули майже максимум з тих моментів, які в них були. Це – досвід… Ми володіли м’ячем вісімдесят відсотків ігрового часу, а голи залітали в наші ворота. Вирішальними виявилися два стандарти, два кутових, які зламали нашу гру.
На фото: АФСК "Київ" - новий амбітний проект молодіжного футболу
- Який футбол ти намагаєшся прищепити своїм вихованцям? Спробуй сформулювати своє тренерське кредо…
- В мене немає кумирів серед тренерів. Вважаю, що потрібно від кожного з "метрів" брати певний позитив, який підходить під твоє бачення футболу. Найголовніше – зрозуміти потенціал тих гравців, які в тебе є, і ефективно втілити його на полі. Ідеально, коли під твоє бачення футболу, тобі підбирають гравців, але на практиці відбувається по-іншому, і доводиться під тих виконавців, які є в твоєму розпорядженні, формувати ту модель гри, яка підійде їм оптимально.
- У тебе це виходить?
- Мені важко судити, але навіть друге місце в першій лізі району для молодих гравців – це дуже добрий результат. Адже ми грали з досвідченими майстрами, серед яких були навіть володарі Кубку УЄФА. Скажу чесно, ми хотіли виграти першу лігу, але не вистачило досвіду.
- Ти можеш одним поглядом оцінити потенціал гравця, визначити його перспективу?
- Одним поглядом не ризикну. Віддаю перевагу більш тривалому аналізу. Гравець, особливо молодий, може зіграти одну гру і дуже яскраво, і просто провально. Щоб зрозуміти рівень гравця, усунути фактор випадковості, потрібно з ним попрацювати. Є в мене приклади, коли футболісту я знаходив інше місце на полі. Саша Музика у нас починав нападником, а зараз він знайшов себе на місці класичного руйнівника – опорного хавбека. І в нього це виходить оптимально.
- Ти є прихильником якого футболу – Лобановського чи Бєскова? Атлетизм чи культура пасу?
- Абсолютно – ні. В той футбол, в який я грав, будучи гравцем, зараз моя команда не грає. Футбол Лобановського і футбол Бєскова – це дуже добре, але якщо грати лише одну таку ігрову модель, це буде погано. Варто їх поєднувати, навіть протягом одного матчу. Сучасний футбол рухається по шляху універсалізації. Фаза атаки, фаза оборони і дві перехідні фази – від атаки до оборони і від оборони до атаки (саме дві останні – це обличчя команди) – все це потрібно робити максимально швидко і ефективно, поєднуючи атлетизм і культуру пасу. Якщо це вдається поліпшити, рівень гри команди зростає. Приміром, ми змогли відібрати м’яча у суперника, але замість швидкої атаки починаємо перекочувати м’яча на своїй половині поля, втрачаючи шанс на гостру контратаку, це нікуди не годиться. І, звичайно, фактор техніки. Якщо зустрічаються рівні суперники, то, як правило, вирішальною стає технічна оснащеність виконавців. Якщо "фізику" завжди можна підтягнути, то з технічними якостями не все так просто… Швидкість мислення і швидкість роботи з м’ячем – це основне.
- Здається, Алекс Фергюсон сказав таку фразу, що "хороший напад виграє матчі, а хороша оборона виграє титули"…
- Згоден, але особисто для мене краще виграти 6:5, ніж 1:0. Моя філософія – це гостроатакуючий, видовищний футбол. В кожному турнірі, в якому ми беремо участь, наша команда завжди в лідерах по кількості забитих голів. В тому ж чемпіонаті України по аматорам ми загалом на сьомому місці, а по забитим м’ячам – в трійці кращих. Забили майже стільки ж, як "Кудрівка". А якщо ми налагодимо ще й гру в обороні, будемо взагалі непереможні (сміється – прим.авт.)…
- Можливо, ти в душі не тільки тренер, а й театральний режисер?
- Футбол не повністю схожий на театр, бо в ньому немає завчасно написаного сценарію, він складається з імпровізації, але видовище має бути. Мені до душі бразильське гасло: "Ми заб’ємо вам стільки, скільки захочемо, а ви нам – скільки зможете"… АФСК "Київ" займається пропагандою атакуючого футболу. Звичайно, коли ми багато атакуємо, то залишаємо вільні зони в обороні, оголюємо тили, тому інколи наші воротарі пропускають, а захисники не встигають повертатися. Таким чином, ми свідомо ризикуємо. Але "заритися" ззаду, забити якогось "корча" і виграти 1:0 – такий футбол не принесе нам радості. Я – не прихильник прагматичного підходу до гри.
- Працюючи з молодими гравцями, потрібно бути хорошим психологом, навіть –педагогом…
- Я себе хвалити не буду, але мої хлопці намагаються триматися за мене. Інколи відкидають, з першого погляду, кращі пропозиції або через певний час знову повертаються в мою команду. Це відбувається тому, що вони мені довіряють, а я, в свою чергу, вірю в їх перспективу, в їх шанс заграти на високому рівні.
- В чому основна проблема молодих футболістів?
- В нестабільності. Сьогодні ми зіграли феєрично, а завтра нас немає на полі. Людей, які ставляться до футболу професійно, стає менше з кожним роком. Бо є багато факторів, які відволікають їх від гри. А потрібно жити футболом 24 години на добу і сім днів у тиждень. Якщо ти хочеш добре займатися справою, потрібно їй віддаватися на сто відсотків. У кожного моїх вихованців є шанс бути кращим в професії, але ніхто не може дати гарантію, що в них це вийде. Але якщо віддаватися справі на повну, цей шанс зростає.
- Чого ти хочеш досягнути в тренерській кар’єрі?
- В першу чергу, підготувати якомога більше професіоналів з тих молодих гравців, з якими я працюю. Дати їм шанс розкритися, допомогти потрапити в хороші команди, щоб грати на найвищому рівні, щоб їх сьогоднішня кропітка праця даремно не пропала. Акцент роблю на індивідуальності кожного, на вихованні яскравих особистостей. Також хочу, щоб АФСК "Київ" досяг рівня хорошого професійного клубу, якому до снаги вже найближчим часом грати в другій і навіть в першій лізі українського футболу.
- Я знаю, що у вашої команди скоро з’явиться свій стадіон…
- 27 березня згідно календаря чемпіонату серед аматорів ми маємо грати вдома з одним з лідерів – ЛНЗ Лебедин. І наскільки мені відомо, наше керівництво планує приймати суперника вже на власному стадіоні. В середмісті Києва, в серці столиці, скоро буде введено в експлуатацію ультрасучасний спортивний комплекс "Urban Sport Sity Arsenal", який будує наш президент. Це багатофункціональний та інноваційний спортивний парк в самому центрі Києва, біля метро "Арсенальна" та "Кловська", на місці історичного спортивного майданчика заводу "Арсенал". Власне, футбольне поле вже готове приймати футболістів, інфраструктуру ще потрібно підтягувати. Бігові доріжки, трибуни, освітлення – все буде на високому рівні. Цей комплекс буде складовою частиною нашого клубу – Академії Футболу повного циклу Спортивний Клуб "Київ", починаючи з найменших діток, потім дитячо – юнацькі команди всіх вікових категорій, "молодіжки" U-17, U-19, U-21, і закінчуючи вершиною піраміди - професійною командою.
- Це досить амбітний проект. Скільки часу знадобиться, щоб його запустити в повному обсязі?
- Якщо вдасться ввести в експлуатацію наш комплекс, в якому будуть не тільки футбольні поля, а й інші спортивні об’єкти (адже в клубі будуть розвивати шість видів спорту – легка атлетика, великий теніс, дзюдо, кіберспорт, таеквондо тощо), то я вірю, що в нашого президента все вийде… Зараз одночасно в столиці і в передмісті розвиваються кілька амбіційних проектів з розвитку дитячо – юнацького спорту, тож конкуренція буде жорстка. Потрібно бути кращими, пропонувати найліпші умови та найвищий рівень підготовки. В нашому комплексі буде все для того, щоб зосередитися на підвищенні своєї майстерності – спортивні майданчики з сучасним обладнанням, готель з комфортними умовами, їдальня… Сподіваюся, що це – один з необхідних елементів майбутнього розквіту українського спорту.
- Чому, на твій погляд, ми зараз спостерігаємо своєрідний бум інтересу до дитячо – юнацького футболу?
- Це певний парадокс, тому що не скажеш, що в нашій країні хороша фінансова ситуація, достатній матеріальний рівень. Але проекти з розвитку дитячо – юнацького футболу з’являються, як гриби після дощу. Навіть, якщо вони будуть ставити на меті, в першу чергу, комерційний інтерес, все рівно це плюс для нашого спорту. Нехай меценати вкладають кошти в спортивну інфраструктуру, в будь-якому разі, чи буде проект успішним чи ні, спортивні майданчики та стадіони залишаться для людей. А успіх проекту залежить від тренерів, від кваліфікації спеціалістів, які будуть працювати з дітками. У нас багато організаторів, а справжніх тренерів – мало.
- Яким має бути підхід до тренувального процесу в дитячого тренера?
- В колишні часи навіть у дітей акцент робився на "фізику". Зараз це вже в минулому. Я не можу використовувати в своїй роботі те, чому вчили мене. Мені було важко перелаштуватися на сучасні стандарти. Я навіть не використовую ті ігрові моделі, які практикувалися в часи моєї ігрової кар’єри. В мене є хороший товариш, колишній захисник київського "Динамо", а потім – тренер молодіжних збірних України Олександр Борисович Головко. Він мені говорить теж саме: "Толя, тому, що я грав, я своїх гравців не вчу…". Зараз абсолютно інший футбол. Є лише елементи, вкраплення з тих часів, а так – все інше. І сам тренувальний процес, і гра. Багато що залежить від віку футболіста, від періоду в річному циклі підготовки. Не буду поглиблювати цю тему, щоб не бути надто "розумним спеціалістом з тренерською ліцензією А".
- Наша бесіда підходить до завершення. Начебто, про все поговорили. Давай підводити підсумки. Що ти виграв за свою кар’єру?
- Про все поговорили, а про мій період в івано-франківському "Прикарпатті" не згадали. Про мої виступи в складі студентської збірної України також. А щодо моїх титулів, давай згадувати. Другу лігу України вигравав – це раз. Чемпіонат Києво – Святошинського району серед ветеранів у складі "Білгорода" Сергія Петровського - це два. Став багаторазовим чемпіоном міста Києва в складі "Альянса". Маю три титули чемпіона Київської області. Був кращим бомбардиром обласного та районного чемпіонату, першості міста Києва.
- У складі "Прикарпаття" ти пограв на рівні вищої ліги чемпіонату України.
- В сезоні 1998/1999 років мене запросили в клуб вищої ліги "Прикарпаття" (Івано – Франківськ). Команда тоді "зірок з неба не хапала", але була твердим "середнячком". В тому сезоні колектив "лихоманило", змінилося кілька тренерів. Починав Богдан Блавацький, потім керував Анатолій Бойко, а закінчував Анатолій Заяєв. "Прикарпаття" за підсумками сезону посіло 15 місце і врятувалося від вильоту лише в перехідному матчі з ФК "Черкаси". На жаль, мені не вдалося закріпитися в складі, зіграв лише чотири матчі і повернувся в "Систему – Борекс".
- А можеш згадати свій вояж на Пальма – де – Мальорку?
- В 1999 році на базі "Системи – Борекс" була сформована студентська збірна України, яка взяла участь з 3 по 13 липня в 20-й Універсіаді – міжнародних студентських іграх. Під керівництвом трьох Вікторів - Жиліна, Побєгаєва та Юрченка на всесвітньо знаменитому іспанському курорті Пальма – Де – Майорка ми отримали унікальний досвід міжнародного футболу, щоправда, виступили не дуже вдало, не вийшовши з групи на першому етапі. Поступилися збірній Ірану та двічі зіграли внічию: з Чехією – 0:0 (вони приїхали олімпійською збірною на чолі з майбутнім володарем "Золотого м’яча" Павелом Недведом) та Нігерією 2:2. Тому довелося боротися лише за 9-16 місця. В підсумку посіли 11 місце. Мені дістався "козирний" десятий номер. Вдалося відзначитися два рази, забивши у ворота нігерійців та збірної Великобританії (на студентських іграх піддані її королівської високості виступають об’єднаною командою).
На фото: В складі студентської збірної України на ХХ Універсіаді
- Ти не підраховував кількість голів, забитих за ігрову кар’єру?
- На жаль, точне число не скажу, але в мене був, наприклад, сезон, коли я забив близько 80 голів у змаганнях міста Києва, обласному та районному чемпіонатах, зокрема, 26 – за "Колос" (Чабани) в Києво – Святошинському районі.
- Який рекорд скорострільності в Анатолія Сіденка за одну гру?
- По п’ять м’ячів в одній грі забивав двічі. Більше, на жаль, не вдавалося…
- Якщо розкидати всі твої голи в пропорційному відношенні, скільки з них ти забив головою, лівою та правою ногою?
- Права нога – поза конкуренцією. 70 відсотків. На ліву ногу і голи головою залишається приблизно рівне співвідношення – по 15 відсотків.
- Хто з особистостей вплинув на тебе, як футболіста, найбільше?
- Як нападника мене сформував Віктор Побєгаєв. Тренуватися поряд з ним було для мене дуже вартісною школою. Не можу не відзначити вплив Віктора Леоненка. Мав за честь, до речі, грати проти нього. Брав приклад з манери гри Івана Гецька. Був такий український топ-форвард. А якщо брати в світовому масштабі, то поза конкуренцією ліберійський форвард, а нині – президент своєї країни Джордж Веа. Напевно, це мій улюблений футболіст.
- А якщо говорити про тренерський цех, хто на тебе найбільше вплинув?
- Можу говорити лише про тих спеціалістів, з якими працював, бо повністю зрозуміти суть тренерських задумок, дивлячись футбол по телевізору або з трибуни стадіону, неможливо. А коли ти знаходишся всередині процесу, можна робити певні висновки. Мій вибір буде несподіваним. Це мій тренер в київському ЦСКА Олег Борисович Фещуков. Працюючи з ним, я зрозумів справжню роботу тренера, зокрема, з молодими гравцями, з "сирим" матеріалом, з яким потрібно дати результат. З роками я почав високо оцінювати його підхід. А щодо футбольної філософії, яку я спостерігаю зі сторони, то все ж таки мені найближче Юрген Клопп. Не можу не відзначити також роботу Жозе Моуріньо. Йому, напевно, було навіть важче відстоювати свою філософію гри.
