Бонус 10 000 грн Відомий український тренер Мирон Маркевич розповів у інтерв’ю Tribuna про чемпіонат світу в Росії, конфлікт на Сході та УПА.
Чемпіонат світу та робота в Росії
– Ви дивитеся чемпіонат світу?
– Так, слідкую за всім. Мені важливо дивитися матчі, як спеціалісту. Це футбол. Але матчі збірної Росії не дивлюся, жодного не бачив. Принципово. Та й немає там на що дивитися.
– Деякі українці також поїхали в Росію дивитися матчі вживу. Це правильний вчинок?
– Я ставлюся до цього негативно. Дивитися футбол — одне, їхати туди — зовсім інше. Треба розрізняти ці речі.
– Якби збірна України вийшла на турнір, ви за те, щоб вона поїхала в Росію?
– Так, я вважаю, що треба було би їхати. Але не просто так. Добре зібратися, налаштуватися, показати хороший футбол і результат. І вийти в чвертьфінал, а може й далі. Це було б правильно. Але вболівальникам з України в такому випадку я б казав не їхати. В Росії і так вистачило б людей, українців, які би підтримали нашу команду.
– Ви підтримуєте фразу – "спорт поза політикою"?
– Хотілося, щоб так було, але так не є. Все перемішано й залежить одне від одного. Так собі думати можна, але це означає, що така реальність. Якщо говорити про Росію, то ви ж розумієте, що її великодержавний шовінізм не тільки в Україні, і не тільки в спорті.
– Ви проти того, щоб українські футболісти чи тренери працювали в Росії?
– Дуже проти. Так не має бути.
– Часто можна почути, що, мовляв, українські люди їдуть на заробітки в Росію, а чому футболістам не можна. Є в цьому правда?
– Не можна порівнювати бідного робочого, який їде щось заробити, з футболістом чи тренером. І футболіста, і тренера всі знають. Про нього говорять, тема така піднімається. А що звичайна людина? Поїхала – та й поїхала. Всім байдуже. Футбольні люди на видноті, вони показують якийсь приклад. В цьому і вся різниця.
"Анжи" та "Металіст"
– Ви самі в 2002-му поїхали працювати в "Анжи". Чому?
– Я тоді не подумав і не зважив своє рішення. Тоді якраз почав ремонт в квартирі і треба було його завершити, а грошей не мав. Мене "Анжи" довго вмовляв, я спершу не погоджувався, а потім таки дав згоду. Виявилося, що там купа проблем: і фінансових, і ігрових, і всередині колективу. Не скажу, що в мене там все виходило, але я залишив команду на плаву.
– Який урок винесли з історії з "Анжи"?
– Треба думати перед тим, як щось робити. Оцінювати все: клуб, футболістів, проблеми, ризики. А не так – запропонували добрі гроші – взяв і поїхав. Це нічим добрим не закінчиться.
– В Махачкалі у вас не було проблем через те, що ви — українець?
Читайте также: Мирон Маркевич: "На месте ФИФА не стал бы обращать внимания на слова Виды и Вукоевича. Со временем все угомонятся"
– Та ви що. Навпаки якраз. Я добре спілкувався зі всіма, ніхто мені нічого не закидав. Там добрі люди живуть. Може, це через те, що я гість.
– Зараз спілкуєтеся з кимось з тих, з ким працювали в "Анжи"?
– Прямо зараз ні. Давно це все було. Колись на зборах ще з "Металістом" пересіклися з цим клубом, то до мене підходили, віталися. Колись люди в мене грали, а зараз в клубі тренерами працюють.
– Було таке, що після "Анжи" ви зареклися ніколи не працювати в Росії?
– Так, то було ще навіть до війни. В мене були пропозиції від російських топ-клубів, але треба розуміти, що в мене на першому плані стояв "Металіст". Я навіть не міг себе уявити в іншому клубі.
– За яких умов ви б залишилися в "Металісті"?
– Якби залишився Ярославський. У нас був серйозний проект, хороша академія, сильний клуб. Я впевнений, що з часом ми були б топовою командою в Європі. А враховуючи роботу академії, ми через кілька років могли б зменшити кількість легіонерів до 3-5. Але все пропало, про це можна хіба згадувати.
– У "Металісті" Курченка у вас були інші проблеми, крім фінансових?
– Коли прийшов Курченко, то зразу ж продав Тайсона. Для мене це багато що означало. Я розумів, що цій людині не потрібен футбольний клуб — хіба як іграшка. Я мусив допрацювати чемпіонат — ми якраз боролися за чемпіонство. А потім вже й пішов. Працювати там не було ніякого сенсу.
Донбас та Крим
– Ви часто допомагаєте українським військовим, їздите в зону АТО. Для чого це вам?
– Я не можу по-іншому. Для мене очевидно, що треба хоч щось робити. Хлопці сидять там за нас. Сидять не в теплі і комфорті.
– Існує думка, що ця війна — нікому не потрібна, і люди помирають там марно. Згодні?
– Зовсім ні. Так кажуть провокатори. Якби ця війна була нікому не потрібна, то російських військових не було б на Донбасі. Якби наші хлопці не були там, то ми б з вами, може, зараз тут і не сиділи. Там молоді люди переважно. Сидять хлопці по 25 років і ризикують життям.
– Були моменти, коли ви ризикували життям?
– Було, але я не хочу про це отак розповідати. Мене там обмотували всяким, поначіпляли захистом і охороняли купа людей, як важливу персону. Бувало, що потрапляли під обстріли — але то таке. Хлопці там кожного дня під обстрілами, кожен день в небезпеці. Вони справжні герої.
– Яка історія чи розмова з АТО вам запам’яталася?
– Ох, та все запам’яталося. Була історія з фанатом "Металіста", який воює на передовій, був у багатьох гарячих точках. Він спершу не повірив, що я там – аж коли прийшов. Я підписав йому футболку, ми поспілкувалися. Також познайомився там з одним грузином — він водив мене в "сєкрєтку". Він грузинський підполковник, а воював за Україну. Через півроку хлопці прислали мені його фото — він загинув там. І таких багато.
– В Україні роками формувався стереотип, що Схід і Захід — практично дві різні країни, де живуть різні люди. У вас яка думка?
– Я з Західної України, але працював в Кривому Розі, Запоріжжі, Харкові, Дніпрі. Мені там навіть легше було працювати, ніж тут. Не те, щоб на Заході люди погані, але там якось так все простіше. Може, то в мене так було, але загалом — ніякої різниці. Всі ми однакові. Так, є нюанси — в мові, наприклад. Але то ж не проблема. Ви подивіться, скільки мов в Бельгії. І нічого — живуть люди. Ми не повинні роздувати оце. Говорять люди російською — хай говорять. Та й зараз є тенденція переходу на українську. Молоді люди вже починають говорити українською. Може бути таке, що на людях говорить українською, вдома російською. І що? На фронті за Україну воюють різні — і україномовні, і російськомовні, і ті, що на суржику балакають. Цей момент для нас зараз дуже важливий і позитивний. Для країни є шанс об’єднати це все, всіх до купи. Головне, його не профукати.
– Взагалі реально повернути Крим і Донбас?
– Слабо вірю, що це можна зробити в найближчі роки. Хоча хочеться. Треба розуміти, що люди, які там, не сильно в захваті від України. Треба відкрито про це говорити і не видумувати. З десяти двоє за Україну — решта інших поглядів.
– Що робити з тими, які за Україну, але не мають можливості виїхати звідти?
– Створити таку можливість. Багато людей виїхало, вони знайшли помешкання, гроші, роботу. Ситуація змусила якось рухатися.
– Припустимо, Україна перемагає у війні, але ж на Донбасі та в Криму залишаються люди, які за ДНР чи Росію. Що з ними робити?
– Треба розуміти, що вони є і будуть. Вони всюди, не тільки в Донбасі та Криму. Треба їх переконувати, доводити, що Україна — це добре. Така ситуація ж не тільки в нас. Ви подивіться на інші країни, всюди є люди з різними, може, навіть дивними поглядами, але нічого. В тому нема нічого сильно страшного.
– Назвіть найбільший позитив і найбільший негатив в діях нашої влади.
– Знаєте, я не люблю критикувати владу. Ото як сидять і розказують, що треба робити. Люди прийшли у дуже складний час, переломний, я б сказав. Як би не було, але щось робиться. Не можу сказати, що в нас усе настільки погано — ми рушилися з мертвої точки. Є безвіз, нова поліція — щось робиться. Ясно, що будуть задоволені і незадоволені, і хочеться більшого.
– Український футбол може зрушитися з мертвої точки в нинішніх умовах?
– Треба час. Я сидів і думав, що можна було б зробити, але розумію, що нема жодного 100-відсоткового методу. Треба, щоб створювалися умови, аби люди вкладали гроші футбол, щоб в кожному містечку була така академія, як у Винниках. Якщо так буде, то будуть народжуватися таланти. Важливо, щоб коли вони стануть професійними футболістами, їхали закордон в сильні команди. Важливо, щоб наші команди добре грали в Європі — а зараз, крім "Шахтаря" та "Динамо", важко на когось розраховувати.
Читайте также: ФИФА принял решение относительно второго высказывания Домагоя Виды "Слава Украине!"
УПА та СРСР
– Ваші родичі були в УПА. Були моменти, коли вам це дуже заважало?
– Я був невиїзним. Я не міг поїхати взагалі нікуди. Ходив, просився — взагалі ніяк. Все змінилося, коли я вступив до вищої школу тренерів в Москві. Сам був в шоці, що це вдалося. Мабуть, пощастило, що був відмінником. Надворі був 82-й рік, чемпіонат світу в Іспанії. І я захотів поїхати, мені дозволили, але прикріпили КДБістів. Вони контролювали кожен мій крок. Тоді збірна СРСР базувалася в Малазі.
КДБісти хотіли тримати мене на очах, а знали, що я люблю преферанс. "Мироне, пішли зіграємо", – я то чув кожен день. Так і проходив мій чемпіонат світу. КДБісти, море і карти. Ввечері, коли ми вже припиняли грати і я йшов спілкуватися з іншими, все одно відчував, що за мною хтось слідкує. Потім я поїхав на чемпіонат в Мексику – і пішло-поїхало. Мене пускали всюди.
– Ваш тато був в Німеччині. Йому було важко через це?
– Його забрали в Німеччину в 16 років, але він був там не в полоні, а гастарбайтером. Коли повернувся, то його відправили в заслання на Урал. Він і на Уралі грав в футбол, і тут. Десь йому це і помогло. З часом це все забулося, він працював в Винниках на фабриці. Але завжди боявся, за мене в тому числі. Вони з мамою виховували мене в українському дусі, але при тому дуже оберігали. Боялися, щоб чогось не сталося.
Читайте также: Источник: Йосип Пиварич сыграет в финале ЧМ-2018 с первых минут
Батькові рідні переїхали в Америку, але він ніяк не міг поїхати до них в гості. 4 рази подавався на виїзд, але поїхав тільки на 5 раз. Так, один раз він був у них в гостях.
– Бандера та УПА — патріоти чи колаборанти?
– То наші патріоти. Вони віддавали своє життя за Україну. Комусь це подобається, не подобається — так було. Вони хотіли бачити нашу Україну, а хто там, де там, як там — нікого не турбує. Для них головним було, щоб Україна була вільна.
– Особливо старші люди кажуть, що в СРСР було добре — стабільна робота, дешеві продукти, а зараз жити гірше. Так і є?
– Так кажуть хіба ліниві, які не хочуть працювати. Їм добре було сидіти вдома і отримувати по 120 рублів. Ковбаса була по 20 копійок, але треба було вистояти черги, щоб її купити.
Квартиру ти купити не міг — тільки в черзі стояв, через 20 років могли тобі її дати. А кому вона тоді вже потрібна? Ти не міг нічого, не було змоги доробитися навіть до машини. Ну як, змога була — можливості не було.
Зараз все по-іншому, є купа можливостей, головне — бажання. Хочеш заробити? Нема питань. Можна поїхати в Польщу на ягоди на літо і заробити там 3-5 тисяч. Це не гроші?
Кілька разів поїхав — купив квартиру. Не хочеш? Вчи мови, здобувай нові професії. Море всього навколо.
– У вас є звички, які залишилися ще з Союзу?
– От я дивлюся на вас, сучасну молодь — ви зовсім інші люди, як ми колись були. Ви не боїтеся. Ми постійно жили в страху, були зжаті страшно, оглядалися постійно. Та що казати — вже після розвалу Союзу, навіть зараз таке буває, я думаю, що за мною слідкують. Мене воно не покидає.
Я – совок. В мене інші цінності. Купа речей таких є. А ви – вільні. Можете робите, що хочете. Ви – молодці. Я не такий і вже таким не буду. 40 років життя в СРСР не проходять просто так.
