Антон Крамар: Левандовський - щедрий хлопець, на гуляння витратив 10-15 тисяч доларів

Антон Крамар: Левандовський - щедрий хлопець, на гуляння витратив 10-15 тисяч доларів

463

Захисник "ЛНЗ-Лебедина" Антон Крамар у великому інтерв‘ю розповів про враження від ЛНЗ, пік кар‘єри в Севастополі, гроші, вплив Олександра Рябоконя, бенкети від Левандовського і нове життя.

– Антоне, коли ти востаннє давав інтерв‘ю?

– Я навіть не пам‘ятаю. Та, мабуть, ще в Черкаському Дніпрі. Десь ми на виїзді були – якомусь футбольному сайту давав. Не пам‘ятаю.

– Розкажи де живеш, чим займаєшся, як проходять твої дні?

– Нещодавно переїхали до Києва, то переважно тут живемо, але часто приїжджаємо до батьків у Смілу і заодно на тренування з командою. А так в основному в Києві, виховуємо двох дітей із дружиною. До цього я зазвичай де грав, там і жив. Коли був у Черкаському Дніпрі, тут якраз ремонт робили і, якби поїхав десь ще грати, то навряд переїхав би до столиці, а так контракт завершився і ми перебралися сюди.

– Чому Київ?

– Купив тут квартиру і зробив ремонт. У мене іншого житла і немає. Виховуємо двох дітей з дружиною: чотиримісячну дівчинку і старшого сина, якому влітку буде 5 років.

– Подобається бути батьком?

– Звісно, але це зовсім інше життя. Якщо згадати, яким я був до народження дітей, то це кардинально інше. Простими словами – це був просто фріш. Живеш, ні про що не думаєш, розпорядок дня як захотів, так і побудував, а тут уже треба підлаштовуватися – все навколо дітей. Зараз уже не заплануєш, наприклад, кудись поїхати відпочити. Набагато складніше це все організувати. Та навіть сходити на фільм: раніше захотіли – поїхали, а зараз уже ні. Коли був тільки син, то його можна було залишити з бабусей й дідусем, а чотирьохмісячну дитину нікуди не прилаштуєш. Є свої плюси: новий досвід і нові відчуття. Ні про що не жалкую, просто живеш зовсім іншим життям. Воно теж класне, просто інше.

– Чим займаєшся, окрім ЛНЗ?

– Моє хоббі – займатися музикою. Слухаю, цікавлюсь, стежу за новинами. У вільний час мені завжди це було цікаво.

– Додаткової роботи немає?

– Ні, на будівництво поки не пішов. Подивимось, можливо далі щось буде. Поки в мене такий етап у житті: професійний футбол із різних причин я вирішив призупинити й адаптуюся до нових умов у новому місті. Плюс ЛНЗ є в якості заробітку. Далі подивимось. Я тут менше ніж півроку.

– Призупинити професійну кар‘єру?

– Так. Були варіанти різні: і в Черкасах залишитися, і з Першої ліги дзвонили (Миколаїв, Краматорськ), і з Другої ліги (Верес, Полісся) та інші варіанти. Але ж мені, по-перше, не 20 років, по-друге, в мене двоє дітей і, якщо їхати кудись, то заробляти нормальні гроші. А їхати, аби просто грати й платити за квартиру і їжу не сильно цікаво. Я цього не захотів. Це не те, що я хочу поїхати в Барселону, просто це поїхати собі і сім‘ї в мінус. Я зараз уже по-іншому мислю. Якби я сам був, то може і поїхав би, а так треба все будувати інакше, щоб не тягти рідних в інше місто і виживати там. Тому з Черкасами контракт вирішив не продовжувати і півроку сидів дома, але постійно спілкувався з Василем Гречаним, тому скористався варіантом з ЛНЗ.

– Ти пограв у десяти професіональних клубах. Де був твій пік?

– У Севастополі за сукупністю факторів. Це була команда зовсім іншого рівня серед тих, у яких я грав. І підхід до футболу, і організація, і фінансовий аспект – зовсім інший рівень. Особливо, коли виходили в Прем‘єр-лігу. Там і по футболістах команда була дуже пристойна: Дуляй, Левандовський, Малиновський, Караваєв, Танчик, Ковпак, Махновський, Литовка, Будківський – усі хороші. І тренер тоді ж Кононов був, який зараз у московському Спартаку працює. Також Рябоконь нас тренував. Це був дуже високий рівень футболу як для мене. Там я сильно виріс як футболіст у тактичному та ігровому плані. Коли варишся в кухні з такими партнерами, то сам зростаєш. Там я дебютував у Прем‘єр-лізі і виграв Першу лігу. До цього був у Львові, де забив 8 голів, але це був більше як трамплін. Якби гроші не зникли у команди, то могли б і за УПЛ боротися спокійно.

– При цьому в Севастополі ти не був основним.

– Так, я не грав усі ігри по 90 хвилин. Десь я грав переважно у складі, десь частіше виходив на заміну. При Кононові це було 50/50 – склад/не склад, бо тоді я грав опорника, а там були Левандовський і Дуляй. Утім, я завжди почувався потрібним команді й тренеру. Була постійна ротація. З Динамо в УПЛ я грав правого захисника в основі.

– Що там тобі найбільше запам‘яталося?

– Та майже кожен день. За ці два з половиною-три роки я багато чого побачив. Ми коли тільки прилетіли туди і прийшли на перше тренування, у роздягальні Левандовський телефонує дружині: "Ало, ти де?", – "Я не змогла вилетіти", – "Я ж тобі казав. Ну добре, зараз чартер тобі викличу". Розумієш рівень? А ми там прості хлопці зі Львова приїхали. У мене аж вуха завернулися. Приїжджаєш і розумієш, що там багаті люди і все по-іншому. Коли у сина Маріуша був день народження, то запрошувалася команда КВН, якісь артисти обов‘язково, усе на березі моря, бенкети нереальні. Контраст із тим, що було до цього. Левандовський знімав триповерховий будинок за 5000$ і постійно запрошував усю команду футбол дивитися, коли Ліга чемпіонів – всі приїжджають, він усім пригощає: їмо, п‘ємо – все забито їжею та напоями. Він був організатором по таких заходах. Потім дізнаємося, що витратив 10-15 тисяч доларів на гуляння. Щедрий хлопець. А Дуляй, наприклад, був інший. Якщо Маріуш на каєні їздив, то Дуляй на звичайному хюндаї, був економним. Але я чув, що у нього в Сербії своя дитяча школа. Він був максимальним професіоналом: перед тренуванням тренажерний зал, після – теж робота, не пив, не курив.

Ну і звісно, зовсім інший рівень футболу в Севастополі запам‘ятався, оосбливо коли Кононов був. Багато чому він навчив у тактичному плані. До цього думаєш: та я ж уже професіонал і багато знаю, але зіштовхуєшся з таким і розумієш, що ти дикарь насправді.

– Де у тебе були максимальні фінанси в кар‘єрі?

– Там же – в Севастополі. У футболістів зарплати були по 20-30 тисяч доларів. Це ті гроші, які впринципі були всюди в Прем‘єр-лізі до війни. Потім усе дуже змінилося. До війни в Першій лізі нормально було 1-1,5 тис. доларів премії і зарплата 1,5-2,5 тис. доларів. Зараз такі гроші – це космос у Першій лізі. 15-20 тисяч гривень приблизно – це норма. Так само і в УПЛ: 20-30 тисяч доларів було нормально в Кривбасі чи Арсеналі. А зараз 10-15 тисяч це дуже пристойно, не враховуючи Шахтар і Динамо. Зрозуміло, що нас тоді розбалували. І легіонери їздили сюди, бо грошами манили.

– Різкі зміни сильно вдарили по тобі?

– Я завжди звітував собі скільки і що в мене є. Голова не паморочилася. Я розумів, що треба купити житло та інші необхідні речі. А куди діватися нам футболістам? Ми з дитинства цим займаємося і тільки цим можемо заробляти.

– Найбільшу премію пам‘ятаєш?

– Так. Але це була специфічна премія. У сезоні 2011/2012 запорізький Металург боровся за путівку до Прем‘єр-ліги з Севастополем, якому я належав, але був в оренді в Буковині. Так-от, в останньому турі Буковина грала з Севастополем. Морякам треба була лише перемога, щоб вийти в УПЛ. Коломойський пообіцяв Буковині мільйон доларів за перемогу над Севастополем і півмільйона за нічию. Ми зіграли 1:1. А я в тому матчі не грав, бо за умовами контратку не міг виходити проти Севастополя, однак гроші отримав. Ті, хто були в основі заробили близько 18 тисяч доларів, а я трохи менше.

Ще пам‘ятаю, коли починав у Черкасах кар‘єру в 2006 році, ми виграли п‘ять чи шість матчів підряд і з нами одним платежем розрахувалися за ці ігри. Це вийшло до 4 тисяч доларів. Для мене вісімнадцятирічного це був космос, я їх розклав і фотографував. Половину віддав батькам на ремонт.

– Як Олександр Рябоконь, нинішній тренер Десни, вплинув на твою кар‘єру?

– Знакова фігура для мене. Він дав мені дорогу ще в Черкасах. Тоді був ценз у Першій лізі, що в складі мав грати обов‘язково один футболіст 1988 року народження і я саме потрапив на це. На друге коло чемпіонату Рябоконь прийшов у команду і почав стабільно ставити мене в основу. У нас одразу склалися хороші стосунки. Він любить передусім працьовитих футболістів, у яких рот на замку, і цінує людські якості. Я таким був. Пізніше він мене забрав у Львів. Там ще така ситуація була: у Білій Церкві мені посеред чемпіонату прямо сказали, що я не гратиму, тож я два місяці бігав за Явір-Смілу під керівництвом Василя Гречаного. Тоді здалося, що я вже вище області не стрибну. Я зателефонував Рябоконю і він мене забрав у Львів, який для мене став трампліном. Там і з Грицаєм разом пограли. Ще пізніше Рябоконь узяв мене в Десну. Розумієш, у нас з ним були такі стосунки, та і зараз так само, я міг йому зателефонувати і сказати: "Так і так, Дмитровичу, вам потрібен футболіст?", а він відповідав: "Да, приїжджай, когось вижинемо". Наче і жарт, а наче і не жарт.

– Чому Черкаський Дніпро не вийшов в УПЛ за підсумками сезону 15/16?

– Чесно, не знаю. Це загадка, ти ж розумієш. Купа різних теорій, але ніхто точно не скаже. Є офіційна інформація і закрита. Просто в кабінетах так вирішили. Я так само нічого точного не знаю. Клуб поставили перед фактом, що ми не виходимо.

– Команда була готова до підвищення в класі?

– Ну, а чого ні? Зрозуміло, що це інший рівень, але в Черкасах на той момент також була непогана команда. Усі хлопці були голодні до такого виклику. Щодо інфраструктури, то нічого не було. Але взяти той же Верес – ні стадіону, нічого. Теж Закарпаття. Тут ще питання не в "готові чи не готові?", а запустили і ніхто б не питав. Думаю, хлопчиками для биття ми не були б. Це класна можливість спробувати свої сили, а вийде/не вийде – інше питання.

– Що краще: бути гравцем ротації в Другій лізі чи основним в аматорах?

– Зважаючи на вік і цілі. Це дуже індивідуальне запитання. Я свій вибір зробив. Професіональний футбол – це зовсім інше життя. Але зараз різниця в класі між аматорами і Другою лігою невелика. Важливий тренувальний процес.

– Що тобі подобається в ЛНЗ як в аматорському клубі?

– Як не дивно – президент і його ставлення до клубу. Скільки я варився у професіональному футболі, майже всюди є відчуття того, що тебе хочуть обдурити, недодати, погодувати обіцянками. У цьому плані мені подобається ЛНЗ, що тут усе прозоро і чітко. Вийшов з роздягальні – отримав те, що заробив. Одразу. Не зіграв – не отримав. У цьому плані все солідно, хоча це не божевільні гроші, але ти відчуваєш надійність. Та навіть екіпірування. В останній команді, якій я був (у Черкаському Дніпрі) його дали на два роки. Як таке може бути? Це Перша ліга. В ЛНЗ дали нову кіпу і навіть бутси. Їх я отримував лише раз у кар‘єрі – у Львові. І тут дали. Не якусь Joma чи Errea, а хорошу одежу й взуття. На тренування виходимо – приємно дивитися. Не зброд якийсь у різних вицвілих футболках. Такі моменти – це обличчя команди і базові речі.

Я був в ЛНЗ у 2015 році і помітно, що клуб виріс. Він став сильнішим, хоча багато футболістів збереглося. Помітно позитивну динаміку і перспективи подальшого зростання команди. Це дуже важливо. І можливо керівництво захоче крокувати далі, бо апетит приходить під час їжі. ЛНЗ розвивається.

– Проблем в адаптації не було?

– Та я ж майже всіх знаю ще з дитинства. Калініч – кум мій. Ткаченко, Гуд – усіх черкаських я знаю 10-15 років. Із киянами теж перетинався. У 31 рік прийти в колектив не важко.

– Як налаштування на плей-офф? Які шанси на успіх має ЛНЗ?

– Налаштовані максимально. У нас хороша команда і нам абсолютно по зубах виграти і досягти хорошого результату. Ніхто не знає, як буде, але віддаватися будемо одним колективом.

Оцініть
Поделитесь

Оставили комментарии на форуме: loading


Оставить комментарий на форуме