Юрій Заставецький: "Хочу просто грати й отримувати задоволення від футболу, не важливо, який це буде клуб"

Юрій Заставецький: "Хочу просто грати й отримувати задоволення від футболу, не важливо, який це буде клуб"

342
Юрій Заставецький: "Хочу просто грати й отримувати задоволення від футболу, не важливо, який це буде клуб"

Нещодавно в сонячній Іспанії завершився студентський футбольний чемпіонат Європи, на якому ФК "Тернопіль-ТНПУ" став володарем срібних нагород у суперечці з 20-ма командами. Лідером цієї команди і її кращим бомбардиром став оборонець Юрій Заставецький. Про те, як здобувалася європейська медаль та багато іншого із футбольної кар’єри цього молодого, але вже відомого футболіста, поведемо мову в інтерв’ю.

"Не важливо, хто б’є пенальті та штрафні удари, головне, щоб забивали голи"

– Юрію, їдучи на студентський чемпіонат Європи до Іспанії, було відчуття, що ФК "Тернопіль-ТНПУ" зможе здобути одне із призових місць?

Було відчуття, що ми виступимо гідно і займемо найвищі місця. Ну, звичайно, хотілося повторити успіх десятирічної давнини, коли наша команда стала студентським чемпіоном Європи. По приїзді на стадіон, коли ми грали перший матч із голландцями, перед нами свій поєдинок провели студентські команди Норвегії та Іспанії. Подивившись їхню гру, зрозумів, що ми зможемо боротися за вихід із групи.

Читайте також: "Тернопіль-ТНПУ" – срібний призер студентського чемпіонату Європи

– В Іспанії розкрився твій бомбардирський талант, адже тобі вдалося забити у шести матчах одразу сім голів. Що, на твій погляд, стало головним чинником такої гольової феєрії?

Забити стільки голів, однозначно, мені допомогла команда. Гравці, які заробляли штрафні і пенальті, також брали участь у моїх голах, за що їм хочу подякувати. На мій погляд, головним чинником вдалої реалізації моментів стала мотивація, адже ми захищали честь України і міста Тернополя. Ну і, звичайно, велику роль зіграли хороші м’ячі та система відеоповторів VAR.

– Який із голів, забитих в Іспанії, вважаєш найважливішим?

Вважаю, що це два голи, забиті іспанцям, адже вони практично забезпечили нам вихід до півфіналу.

– Вболівальники знають, що ти штатний виконавець пенальті, однак штрафні удари, особливо з близьких позицій, – це не твоє. У студентській команді це робить Ігор Гатала, у заводській "Агрониві", кольори якої ти захищаєш, – Георгій Салія. Хто був ініціатором, щоби саме ти пробивав усі штрафні удари на чемпіонаті в Іспанії?

Хто таке сказав, що це не моє (сміється, – авт.)? У команді не важливо, хто б’є пенальті, штрафні удари тощо, головне, щоб забивали голи і приносили користь команді. Багато ще залежить від стінки, яку воротар суперника виставляє. Якщо добре поставив, тоді вже Гатала і Салія можуть пробити так, як вони люблять – над стінкою. Перед першим матчем на установці наш тренер сказав, що штрафні б’ють я і Гатала. А на полі ми вже вирішували, хто із нас буде завдавати удару – це залежить як від відстані до воріт, так і від місця пробиття.

– На тренуваннях відпрацьовуєш стандарті положення чи це дано тобі від Бога?

– Після тренування кожен день лишаюся відпрацьовувати штрафні удари і пенальті. А коли ще вчився у школі, то брав собі 5-7 м’ячів, воротаря-сусіда, йшов на власне футбольне поле і вчився бити штрафні (до речі, ще зробив собі стінку з дощок).

– Який із поєдинків європейського чемпіонату запам’ятався найбільше і чому?

– Згадуваний вище поєдинок з іспанцями, коли вдалося відзначитись дублем, ну і, звичайно, дебютний матч із Нідерландами. Тоді був епізод, коли суддя пішов дивитися VAR і ти просто стоїш і думаєш: дасть пенальті чи ні? А коли після перегляду епізоду своїм жестом показує, що призначає одинадцятиметровий – це теж дуже добре запам’яталося. Хтозна, чи ще пограєш із системою відеоповторів. Саме після повтору з пенальті мені вдалося забити перший гол команди на чемпіонаті.

"Вибороти срібні медалі важливіше, ніж особиста нагорода"

– Так сталося, що в перших матчах чемпіонату забивав виключно ти та Ігор Гатала. То правда, що ви – брати, які на футбольному полі розуміються із пів слова?

– Це правда! Ми розуміємося з пів слова як на футбольному полі, так і в побуті, адже разом виросли в одному домі і на одному стадіоні щодня ганяли м’яча, разом тренувалися. Ці чинники багато в чому допомогли у футбольному сьогоденні.

– Чи не залишилося трохи неприємного осаду, що не вдалося здобути золотої бутси студентського форуму, адже як і ти, сім м’ячів забив ще один гравець, однак твій опонент за рахунок меншої кількості голів із пенальті отримав нагороду кращого бомбардира чемпіонату?

– Звичайно, розчарований, було би непогано привезти ще одну нагороду до колекції. Однак дякувати Богу, що вибороли срібні медалі, адже це важливіше, ніж особиста нагорода, бо футбол – це командна гра!

– На чемпіонаті Європи в обороні ти грав у парі з Дмитром Стриєшиним. Протягом чемпіонату України, в якому ФК "Тернопіль-ТНПУ" став чемпіоном, із Дмитром у парі ти не провів жодного матчу. Чи одразу вдалося знайти спільну мову із партнером по команді?

– Із Дмитром довгий час знайомі, грали разом на минулих чемпіонатах України, разом ставали чемпіонами, тому жодних проблем не виникало, одразу знайшли спільну мову. Звичайно, Стриєшина не вистачало на матчах студліги, як і Гатали та Понєдєльніка, але його гідно замінив Юрій Савка.

– Те, що Дмитро Стриєшин через хворобу не зміг взяти участі у фінальному поєдинку, на твій погляд, вплинуло на дії захисної ланки ФК "Тернопіль-ТНПУ"?

– Вийшовши до фіналу і розуміючи, що будемо грати без трьох основних гравців, трохи перелякалися. Молодому Юрію Савці, котрий замінив Стриєшина, вийти одразу в фіналі у стартовому складі, коли до того провів на полі лічені хвилини, було важко перебороти мандраж. Загалом у той день фарт був не на нашій стороні.

"Головному тренеру вдалося зробити одну футбольну сім’ю як на полі, так і в побуті"

– В Іспанії тернопільська команда виступала з кількома гравцями, які не є студентами педагогічного університету. Не було проблем на футбольному полі з налагодженням ігрових зв’язків із цими футболістами та й загалом з іншими гравцями, які представляли багато різних команд зі своїми ігровими стилями?

– Їдучи в Мадрид, радилися з тренерами, якими футболістами можемо підсилитися. Було прийнято рішення запросити таких футболістів: Ігоря Кохмана, Сергія Чорнобая та Андрія Понєдєльніка. Дякуючи головному тренеру Василю Петровичу Івегешу, вдалося зробити одну футбольну сім’ю як на полі, так і в побуті. Жодних проблем між нами не виникало, одразу зрозуміли один одного з пів слова і те, що вимагають від нас на футбольному полі. Це ті футболісти, які нам дійсно допомогли!

– Спеціалісти визнали, що тернопільська команда по грі поступилася у фіналі росіянам. На твій погляд, що завадило ФК "Тернопіль-ТНПУ" більш вдало зіграти проти росіян і привезти додому кубок студентських чемпіонів Європи?

– Повторюся, нам не вистачало трьох основних гравців, які би загострювали гру попереду. Як кажуть: "Кращий захист – це атака!" Якби грали у фіналі Ігор Гатала й Андрій Понєдєльнік, вони створили би дуже багато проблем російському захисту. Але також не варто виправдовуватись і тим футболістам, які вийшли на поле, були помилки як у захисті, так і в атаці. Зауважу й те, що троє наших футболістів грали на уколах. Не було б у нас таких проблем у фіналі, могли розраховувати на зовсім інший результат. Також свою роль зіграла коротка лава запасних, не було кому вийти, щоби підсилити гру. А втома накопичилася, грати у таку спекотну погоду шість днів поспіль практично без замін дуже важко. Водночас варто віддати належне нашим суперникам – кубанській команді, гравці якої продемонстрували бойовий і красивий футбол.

– Хто найперший привітав тебе зі здобутою срібною медаллю на студентському чемпіонаті?

– Мама, яка дивилася кожен наш матч. Також отримав вітання від усієї родини, котра підтримувала і вболівала за нас кожен день, за що я їм дуже вдячний. Було багато дзвінків і повідомлень із привітаннями від друзів і партнерів по команді, один із таких – Юрій Соколовський, котрий переживав за нас, адже свого часу сам захищав кольори ТНПУ.

– Загалом для тебе це перший виступ на міжнародному рівні чи вже десь грав раніше? Чи не було хвилювання у перших матчах?

– Коли ще був у 6-7 класах. то їздив на футзальний турнір у Польщу. Але то були любительські змагання, тому можна сказати, що в Іспанії це був перший міжнародний виступ на такому рівні. Хвилювання як такого не було, виходиш на футбольне поле – і все проходить. Невеличке хвилювання було, коли пробивав пенальті.

– Їдучи на студентський форум в Іспанію, отримував поради від колишніх випускників педагогічного університету, які в 2009-10 роках були чемпіонами і призерами подібного європейського чемпіонату?

– Як таких порад не отримував. Розповідали хлопці, як вони вигравали подібний чемпіонат, коли ще разом грали за ФК "Тернопіль". Тоді від них ще почув, що не потрібно нікого боятися, а виходити на поле і грати до останньої хвилини.

Не полетів на Універсіаду, бо виявився восьмим зайвим захисником у збірній

– ФК "Тернопіль-ТНПУ" на європейському форумі здобув право на наступний рік захищати честь України на чемпіонаті світу. Чи маєш бажання на ньому виступити і чи не може цьому завадити те, що тобі 23 роки і ти завершуєш навчання у вузі?

– Звичайно, є велике бажання зіграти на такому чемпіонаті. Те, що мені 23 роки, особливого значення не має. Якщо не помиляюся, то на студентських чемпіонатах можна грати до 27 років. За регламентом ще можна рік грати після того, як закінчив вищий навчальний заклад.

– Перед чемпіонатом Європи студентська збірна України на чолі з Анатолієм Івановичем Бузником брала участь на Всесвітній Універсіаді в Італії. Ти постійно був кандидатом до збірної, брав участь у тренувальних зборах, однак в останній момент тебе не взяли на Універсіаду. Чому так сталося?

– Мене запросили на тренувальні збори за рік до Всесвітньої Універсіади. Перші збори були короткі, ми відіграли турнір в Івано-Франківську, де у фіналі перемогли збірну Молдови – 3:0. Тоді я вперше одягнув футболку студентської збірної України. Після того матчу до мене підійшов головний тренер Анатолій Бузник і сказав, щоб я готувався до наступних зборів, які будуть проходити восени в Ужгороді. Це був тижневий збір, на якому ми зіграли кілька контрольних спарингів із закордонними командами. Граючи зі Словаччиною, я отримав травму гомілкостопи, після чого місяць був поза грою. На наступний після тієї гри день, коли я не зміг тренуватися, Анатолій Іванович порадив не розчаровуватись, а коли відновлюся від травми, починати працювати, тому що він на мене розраховує в Італії. Приїхавши на останні перед Універсіадою збори до Києва, побачив зовсім інших людей, які були до того (практично усі гравці з першої ліги і дублюючих складів команд Прем’єр-ліги). Нас було спочатку 26 кандидатів, але з кожним днем відсіювали по одному гравцю. Анатолій Бузник переглядав мене як правого захисника, так і центрального. Перед контрольним матчем із "Десною", яку ми обіграли 1:0, у мене заболіло коліно (довелося робити укол). Лікар сказав, що це меніск. Тоді якось защеміло, але переболіло і я далі залишався на зборах. Після останнього спарингу з "Оболонню", коли команда вже мала на наступний день летіти в Неаполь (лишився 21 гравець, а мали летіти 20-ть), до мене підійшов тренер і сказав: "Я би дуже хотів, щоби ти з нами полетів, але у нас перебір захисників, мусять летіти тільки сім". Я, звичайно, розчарувався, водночас зрозумів, що треба працювати і тренуватися далі. Хочу подякувати А. І. Бузнику за цей рік, коли я був при команді. Тоді дізнався багато нового і набрався великого досвіду.

– Юрію, тобі тільки 23 роки, однак ти вже встиг пограти за кілька команд, у тому числі професійних. Розкажи про твоє становлення у футболі.

– Звичайно, як і всі діти, любив ганяти м’яча на вулиці. Побачивши тягу до футболу, дядько Тарас віддав мене і свого сина, Ігоря Гатила, в тернопільську ДЮСШ. Ігор з 1998 року народження, а я 1996-го, однак ми хотіли разом грати у футбол і доїжджати на тренування теж разом. Тому нас віддали у секцію юнаків до 1998 року, яку тоді тренував Едуард Станіславович Яблонський. Перший час ми відвідували тренування разом, але потім усвідомив, що треба рости, тому став ходити на тренування до хлопців 1993 р. н., яких також тренував Едуард Станіславович. Можливо, це й дало свої плюси, що я тренувався зі старшими на 3-4 роки. Після 8-го класу поступив у Пронятин, де була спеціалізована школа, аналогічна педліцею (тренерами у нас були Івегеш В.П. і Назаренко А.П.), де я провчився три роки. Далі поступив у ТНПУ, де виступав за студентську лігу. Паралельно грав за обласні команди: ФК "Тернопіль-2", "Колос" (Бучач), "КАМ" (Бурдяківці), "Кристал" (Чортків) і теперішню "Агрониву" із Заводського. Довгий час будучи під основною командою ФК "Тернопіль", у 19-річному віці мені запропонували підписати професійний контракт.

"Через свій молодий вік не закріпився в основному складі ФК "Тернопіль"

– У твоїх біографічних даних немає виступів на дитячо-юнацькому рівні…

– У ДЮСШ тренувався спершу із хлопцями 1998 року, а потім 1993-го, я ж був 1996 року народження, тому не міг заявитися на дитячо-юнацьку футбольну лігу України. Коли вже навчався у Пронятині, якось мене запросив на зимові збори тренер ДЮСШ Роман Михайлович Курдупель, але в підсумку мене так і не взяли на ДЮФЛ. Тому можна сказати, що пройшов школу ДЮСШ, але на всеукраїнській арені по юнаках так і не зіграв жодного матчу. В 9-11 класах виступав за Теребовлю в обласній дитячо-юнацькій футбольній лізі, де, до речі, отримував призи кращого нападника, граючи у центрі поля.

– Хто із тренерів найбільше вклав у Юрія Заставецького як футболіста?

– Однозначно, це Василь Івегеш і Анатолій Назаренко, з якими працюю вже 9 років. Це ті тренери, які мені дали футбольні ази, навчили багато нового, підтягнули у фізичній підготовці, допомагали мені у навчанні. Також вони запрошували мене в команди, які тренували і тренують сьогодні, за те хочу сказати їм велике дякую. Також великий вклад у моє становлення зробив мій перший тренер Е. С. Яблонський.

– У неповних 20-ть років ти став гравцем професійного ФК "Тернопіль". Однак зіграв за нього всього один поєдинок (домашній проти "Гірника" Кривий Ріг). На твій погляд, чому не вдалося закріпитись у складі муніципалів – через молодий вік чи якусь іншу причину?

– ФК "Тернопіль" тоді грав у першій лізі України. У такому молодому віці, звичайно, було важко конкурувати із досить досвідченими футболістами, такими як Курило, Атласюк, Клекот, Дубчак. Тому вважаю, що саме через свій молодий вік я не закріпився в основному складі. А потім почалася зміна тренерів і я вирішив змінити клуб.

"На даний момент я є гравцем "Агрониви"!"

– Останніх три роки ти виступав за команди із Чортківщини – "Кристал", ФК "Заводське", "Агронива". Чим запам’ятався цей період твоєї кар’єри, адже в аматорах ти змужнів та став одним із найсильніших захисників обласного футболу?

– Запам’ятався цей період тим, що я багато забивав граючи практично в захисній ланці. Найпам’ятніші голи забивав за "Кристал" у ворота тернопільської "Ниви" на останній хвилині, а також ФК "Калуш" зі штрафного, який ми перемогли з захунком 1:0. Дуже шкода, що ФК "Заводське" не вдалося минулоріч потрапити до призової трійки, адже наш президент Богдан Володимирович Федорків робив усе для того. Думаю, цього сезону з "Агронивою" вдасться виконати поставлені завдання.

– Твій бомбардирський хист проявився не лише на "Європі". В одному із матчів Тернопільської футзальної ліги сезону-2018/29 тобі вдалося забити 10(!) голів, а загалом стати кращим бомбардиром першої футзальної ліги. Погодься, якось дивно бачити захисника-бомбардира?

– У футзалі нема такого поняття, як захисник чи нападник, тут навіть воротар може забивати. Так сталося, що в одному із матчів я й справді відзначився 10 разів, а моя команда перемогла – 10:6. Це все дякуючи команді, без них я би не забив стільки голів. Загалом у цьому футзальному сезоні забив 55 голів і став кращим бомбардиром. Однак повторюся, не важливо, хто забиває, головне, щоби голи приносили користь команді.

– Студентський чемпіонат Європи завершився, однак футбольне життя на місці не стоїть. Знаю, що в тебе була пропозиція від тернопільської "Ниви". Як її сприйняв, перейдеш у професійний ФК чи все-таки залишишся вірним "Агрониві"?

– Пропозиції були, але треба спочатку відновитися і набратися сил, час ще є, щоби все добре обдумати і прийняти правильне рішення. На даний момент я є гравцем "Агрониви"!

– Чи є у тебе футбольна мрія, за яку команду хотів би грати?

– Як такої мрії у мене немає, хоча в дитинстві мріяв грати у "Мілані". Хочу просто грати й отримувати задоволення від футболу, не важливо, який це буде клуб –професійний чи аматорський!

– Тобі 23 роки. Ще, мабуть, рано думати про сім’ю, але чи маєш дівчину, як вона ставиться до футболу?

– Дійсно, ще рано загадувати про сім’ю, хоча про майбутнє потрібно думати. Нехай поки що це залишиться у секреті, час усе покаже.

Оцініть
Поделитесь

Оставили комментарии на форуме: loading


Оставить комментарий на форуме