closer-popup
footboom
Авторизация пользователя на сайте footboom1.com
Вход через социальные сети
или
Забыли пароль?
Регистрация
timeZone
Время сайта
Ваше время 14:14 отличается от времени времени на сайте 17:14 .
Установить на сайте новое время?
closer-popup

Василь Товченко: "Мрію ще побачити футбол в Личанці…"

Василь Товченко: "Мрію ще побачити футбол в Личанці…"
Изменить размер a+ a-
435
0

У нас в гостях легенда Києво – Святошинського футболу Василь Дмитрович Товченко. Це людина, без якої неможливо уявити футбол в Шпитьках та Личанці. В цьому матеріалі спробуємо згадати найяскравіші сторінки його футбольної біографії.

Довідка: Василь Дмитрович Товченко (народився 25.02.1956 року) – ветеран Києво – Святошинського футболу, "легенда" "Колос" (Шпитьки), ФК "Личанка". За ігровим амплуа – форвард, пізніше – центральний півзахисник, центральний захисник (ліберо). Футбольний тренер, організатор, арбітр. Виступав за клуби "Колос" Шпитьки (1972 – 2003), ФК "Авіазавод" Київ (1976 – 1983), ФК "Личанка" (2004 – 2016). Чемпіон Києво – Святошинського району, дворазовий володар кубка Києво – Святошинського району. Нині працює охоронцем на стадіоні "Колос" в Шпитьках.

- Василь Дмитрович, розкажіть будь-ласка, звідки Ви родом і як потрапили в Шпитьки? Як захопилися футболом?

- Народився я в Донецькій області 25 лютого 1956 року. Місце народження незвичне - шахта 32-22 біля містечка Сніжне. Там працювали мої батьки. Моя мама родом з Білорусі з міста Могильов, а тато – з Личанки. Вони познайомилися на Донбасі. Проте вже у віці трьох років разом наша родина перебралася на батьківщину батька - в Личанку. Тут пройшло моє дитинство, тут і познайомився з футболом. В ті часи всі хлопчаки грали в цю гру, тож пройти мимо неї мало кому вдавалося. В Личанці я закінчив восьмирічку, а 9-10 клас вчився в Шпитьках.

- А хто Вас заохотив до футболу? Звідки у Вас ця футбольна жилка зявилася?

- Перші ази здобував на сільському вигоні в Личанці. А в організований футбол вперше зіграв у школі. Свого вчителя фізкультури в нас не було. Приїжджав вчитель з Дмитрівки Віктор Мефодійович Шилько. Саме під його керівництвом збірна нашої школи в 1973 році виграла першість Києво – Святошинського району серед юнацьких команд. На той час я був у десятому класі і в тій збірній вже був не на останніх ролях. А район, і тоді, і зараз, був досить великим і розвиненим у спортивному плані. Виграти районні змагання – це було почесно і непросто. Бо сильні команди були в Боярці, у Вишневому, тобто в містах, а ми – сільська команда – змогли їх перемогти. Тоді про мене навіть написали в районній газеті. Я грав на позиції нападника і став кращим бомбардиром того турніру.

- Як розвивалася Ваша спортивна кар’єра далі?

- Після того успіху я мріяв поступити в інститут фізкультури в Києві, але не зміг пройти конкурсний відбір. Але захоплення футболом мене не полишало. Ще навчаючись в старших класах школи, почав грати за дорослу команду Шпитьок, яка брала участь в районних змаганнях, поряд з досвідченими ветеранами.

- На цьому стадіоні грали (розмова відбувалася на стадіоні "Колос" в Шпитьках під час чергового матчу місцевого "Джуніорс" на чемпіонат області – прим.авт.)?

- Так, саме тут. Цей стадіон вже був на початку 70-х років минулого століття. Хоча, коли я вчився в молодших класах у Личанці, пам’ятаю, що ми, малими, прибігали в Шпитьки грати на стадіон, який тоді був у іншому місці.

- Розкажіть, як ви влилися в дорослу шпитьківську команду?

- На той час, 1972-1973 роки, в ній відбувалася так звана зміна поколінь. Ветерани потихеньку сходили, натомість ми, старшокласники, новоспечені чемпіони району, отримали свій шанс. Тоді за Шпитьки грало багато хлопців з Личанки. Серед них був і я. Пам’ятаю матчі чемпіонату району 1973 року. Ми були тоді таким міцним "середнячком". На своєму полі майже нікого не відпускали, а от на виїзді, як правило, програвали.

Василь Товченко: "Мрію ще побачити футбол в Личанці…" - изображение 1

На фото: Василь Товченко і Юрій Козій – ветерани личанського футболу

- Найпринциповішим вашим суперником тоді хто був?

- Всі суперники були принциповими, але найбільший ажіотаж викликали матчі з сусідами, зокрема, з Гореничами. Вони поставилися до нас трохи зверхньо, бо в порівнянні з ними ми були надто молодими. І ось наша омолоджена команда розгромила їх, "стариків", 5:1. Після того матчу вони нас визнали футболістами. На виїзді нас частенько намагалися залякати. Наприклад, такий випадок відбувся зі мною в Крюківщині. В першому таймі ми вели в рахунку. В перерві підходять до мене місцеві "костоломи" і так, неначе жартома, хоча насправді всерйоз, кажуть: "Хочеш, ногу зламаю…". Тиснули, так би мовити, психологічно на молодих гравців. І в другому таймі поступилися.

- Хто тоді був вашими партнерами по команді? Хто був ключовими гравцями шпитьківської команди?

- Брати Діхтяренки з Личанки, яких по сільському називали "Ковпаки". Це така була в нас трійка нападу – два "Ковпаки" і "Качан", себто, я. Таким було моє футбольне прізвисько. Чому "Качан"? Бо в дитинстві ходили кататися на конях, і мені дістався кінь "Качан". Так з того часу і повелося, що я став "Качаном". І от наша трійка нападників на той час "гриміла" в районі. Брати Діхтяренки (Слава і Володя) і я. Ми грали в такому складі зі шкільних років, тому були дуже зіграними і відчували один одного, як-то кажуть, з півслова. Але в 1974 році я пішов віддавати борг батьківщині, тобто, в армію…

- В солдатських чоботях про футбол довелося забути?

- Ні, бо і в збройних силах потрібні хороші футболісти. Я служив на Далекому Сході. В місті Уссурійськ, поблизу кордону з Китаєм. Грав на позиції нападника на першість дивізії за збірну свого полку. Цікаво, що переважну більшість нашої команди складали етнічні татари з Казані та інших містечок тодішньої Татарської АРСР. Запам’ятався один з матчів, коли нашого капітана, татарина, вилучили з поля, тож ми грали в меншості, але в мене пішла гра, мені вдалося забити два голи і ми перемогли 2:1. Після цього мій авторитет в команді різко зріс, а наших суперників, серед яких навіть були хлопці з футбольної школи ташкентського "Пахтакора", відправили в позачерговий наряд.

- Як так склалося, що Ви поступово стали найбільшим футбольним авторитетом в Шпитьках, довгий час були тренером місцевої команди?

- Спортивним інструктором у селі був такий собі Володя Михайленко, вже нині – покійний, але він не був спеціалістом у дорослому футболі. Він тренував дитячу команду. Для шпитьківчан тоді було характерно, що вони у дитячо – юнацькому віці тренувалися, грали в футбол, а як тільки школу закінчували, вже тих хлопців на футбольному полі не побачиш. Інші інтереси у них виникали. Ми ж всі працювали на своїх роботах, а футболом займалися у вільний від роботи час. Грали календарні матчі у вихідні. Поступово обов’язки тренера хлопці поклали на мене. Я визначав основний склад, робив передігрову установку.

- Вам важко було суміщати основну роботу з футболом?

- Після служби в армії в 1976 році я почав трудову діяльність на київському авіазаводі імені Антонова, який знаходиться на Святошино. Там теж була своя футбольна команда, яка виступала на першість міста Києва. Тренував її відомий в ті часи футболіст, колишній гравець київського "Динамо" Золтан Сенгетовський. В ті часи спорт носив масовий характер, тож на кожному великому підприємстві проходили внутрішні змагання. Не був винятком і наш авіазавод. Одного разу збірна авіазаводу грала спаринг з командою мого цеху. Я привіз на той матч кількох хлопців зі Шпитьок, щоб вони зіграли за наш цех, бо не вистачало гравців. І збірна заводу не змогла нас пермогти. Після гри вони пожалілися Сенгетовському, що у нас були "підстави", а той на них гримнув: "Що ж ви за майстри, що не можете "дітей" обіграти…". Команда 9 цеху, за яку я виступав, тричі (з 1976 по 1983 роки) ставала переможцем заводського чемпіонату. Пригадую кумедний випадок з тих часів. Одного разу мене і ще одного гравця наш парторг відсторонив від цехової команди за якесь дрібне порушення. Тож ми вийшли грати проти своїх за команду суперників з іншого цеху, бо у них був некомплект. Нас обох поставили грати в обороні. Забили гол, ведемо 1:0, а в перерві до нас підкочують з нашого цеху: "Ви ж свої, піддайтеся, а то якось воно не те…". Ми почали грати без належного завзяття, а в наших – хоч плач, не йде гра, забити не можуть. Матч так і закінчився 1:0. Після гри нас обох терміново повернули до основного складу і вже більше такими експериментами не займалися.

Василь Товченко: "Мрію ще побачити футбол в Личанці…" - изображение 2

- Зі спортом ви дружили все життя. А за яку команду тоді вболівали?

- Звичайно, за "Динамо" (Київ). Постійно ходили на республіканський стадіон, благо, друг працював у міліції, тож часто проводив на стадіон, навіть коли не було квитків, в ті часи це було звичним явищем. А взимку обов’язково на хокей - вболівати за київський "Сокіл".

- В ті часи Шпитьки, за задумом районної влади, мали стати районним центром спорту, адже саме тут, на місці сільського стадіону після реконструкції до олімпіади – 1980 було відкрито районний стадіон "Колос"…

- Так, дійсно, стадіон в Шпитьках вважався центральним. На ньому частенько проводилися фінали районних змагань, різноманітні спортивні заходи. Відповідно, наша футбольна команда приймала тут своїх суперників.

- Вас по-праву можна вважати одним із символів шпитьківського футболу…

- Не мені судити, але я всю свою ігрову кар’єру провів саме у шпитьківській команді, починаючи з шкільних років і аж до полудня віку.

- Як ви охарактеризуєте шпитьківський футбол кінця минулого століття?

- Як я вже казав, ми були домашньою командою. На власному полі могли перемогти будь-якого суперника, на виїзді, як правило, поступалися. Ми грали в швидкісний футбол. Нашою стихією були контратаки. Однак, проблемою була відсутність кваліфікованого тренера, по суті ми самі себе організовували. Спортивні інструктори при місцевому радгоспі мінялися часто, але командою толком ніхто не займався. Ще одним недоліком була плинність кадрів. Весною непогано збиралися і восени, а от влітку часто не набирали гравців навіть в основу. Незважаючи на це, в районі Шпитьки котувалися досить високо. Ми були й чемпіонами району, і срібними призерами. Грали і в кубковому фіналі і вигравали його.

- Який матч вам найбільше запам’ятався?

- Грали в фіналі кубка району проти Вишневого і перемогли з рахунком 2:0. Той матч запам’ятався бурхливою радістю місцевих уболівальників, бо ми здобули районний кубок саме в Шпитьках на сільському стадіоні. За команду з Вишневого грали Ігор Хоменко, нині вже покійний, один з братів Побігаєвих – Юрій та інші відомі в районі футболісти. Ще в одному матчі в рамках чемпіонату з тим же Вишневим, за яке тоді грав молодий Віктор Побігаєв, нам вдалося здобути перемогу на виїзді 1:0. Тоді ми забили єдиний гол, який був з розряду курйозних. Наш гравець пробив по воротах, трапився рикошет, і м’яч, крутячись дзигою, повільно заповз у ворота, а всі, і нападники, й захисники, наче заворожені, дивилися на цю картину.

- На початку 2000-х років була створена Києво – Святошинська районна федерація футболу, яка почала проводити регулярні змагання з футболу. Команда "Колос" (Шпитьки) була в числі постійних учасників з першого сезону під егідою КСРФФ…

- Так, на той час я вже був у поважному, як для футболу, віці, тож виконував роль граючого тренера. Тоді підросло нове покоління шпитьківських гравців, яке в подальшому склало основу місцевої команди на довгі роки. Сергій Шут, Ігор Курза, Олексій Тимченко, Андрій Семикін, Руслан Омельченко та інші хлопці захищали кольори шпитьківського "Колоса" в перших чемпіонатах району під егідою КСРФФ. Я зібрав ту команду і пишаюся своїми вихованцями, які з плином часу принесли чималу славу місцевому футболу. В 2003 році я передав управління командою одному з своїх вихованців – Ігорю Курзі і закінчив шпитьківський період своєї футбольної біографії.

- Чим відрізняється сучасна команда Шпитьок від тих часів, коли ви грали?

- В мої часи в складі сільської команди грало лише 2-3 немісцеві гравці, а зараз "легіонерів" значно більше.

- В якому віці ви зіграли свій крайній матч в якості гравця?

- В 60 років… В останні роки свого існування в ФК "Личанка" частенько був некомплект гравців, тому доводилося виходити на поле й мені в якості останнього захисника… Так би мовити, мій футбольний шлях простягнувся від центру нападу до центру оборони. Були кумедні випадки, коли я вже з серйозною зайвою вагою виходив на поле, то перед матчем чув насмішки на свою адресу, як наприклад, в Старій Боярці на матчі з місцевим "СБ". Але після фінального свистка ті ж хлопці підійшли до мене і вибачилися, висловивши мені повагу за гру.

- Ви багато років виходили на поле ще й у якості арбітра, допомагаючи районній федерації проводити футбольні змагання…

- Була проблема в районі, що не вистачало суддів. Інколи на матчі не доїжджали арбітри, тому доводилося брати свисток чи прапорець представникам команд, тобто мені. А потім втягнувся в цю справу. Мене попросили один раз допомогти, другий раз. І почав судити. Звичайно, школи мені не вистачало, але за рахунок ігрового досвіду, розуміння футболу щось там судив. Головне, був чесним по відношенню до футболу і до команд. Можливо, помилявся, але ніколи не був упередженим.

- В "запари" потрапляли зі свистком?

- Бувало, як же без цього. Наприклад, судив матч у Гореничах, а про відносини Шпитьок і Гореничів я вже казав – вони завжди були "гарячими". І от в одному з моментів призначаю пенальті у ворота господарів, і в місцевого "ветерана" Юрія Байдужа не витримують нерви. Він мене навмисно штовхає і навіть, не повертаючись, йде з поля, бо розуміє, що це – "червона" картка. Футбол – це емоції, і не завжди з ними вдається впоратись. Після цього моменту ми неодноразово з Юрою бачилися, тож зла один на одного не тримаємо.

- Так, у вашій спортивній біографії була ще одна яскрава сторінка – ФК "Личанка"…

- Була така команда. За моєї ініціативи в 2004 році було створено футбольну команду в моєму рідному селі. Допоміг тодішній голова сільської ради Віктор Діхтяренко. Він подав ідею, виділив кошти і надихнув мене на створення команди. Ми запросили гравців з Києва, загітували місцевих хлопців, навіть впорядкували сільський стадіон, тобто, приймали своїх суперників в районному чемпіонаті вдома. Протягом одинадцяти років "Личанка" брала участь в змаганнях Києво – Святошинського району, а я виконував роль тренера та організатора команди. "Зірок" з неба не діставали, але були міцним горішком для всіх суперників. Серед легенд клубу варто також відмітити місцевого ветерана Юрія Козія та його сина Олександра, Андрія Медведя. На жаль, зараз футболу в Личанці немає, а місцевий стадіон заростає бур’янами. Прикро… Є таланти в Личанці, але немає кому тримати команду. Візьміть того ж Дмитра Грищенка, який нині захищає кольори "Ниви" з Бузової. Або внука Юрія Козія Олександра, який серйозно займається футболом в школі "Динамо" (Київ) на позиції голкіпера. Мрію про те, щоб ще побачити футбол на сільському стадіоні в Личанці.

Оцените материал
Поделиться

Рейтинг букмекеров

4500 грн + 100FS
Забрать подарок →