closer-popup
footboom
Авторизация пользователя на сайте footboom1.com
Вход через социальные сети
или
Забыли пароль?
Регистрация
timeZone
Время сайта
Ваше время 14:14 отличается от времени времени на сайте 17:14 .
Установить на сайте новое время?
closer-popup

Денис Толєбаєв: "Гуллівер" із Алма-Ати

Денис Толєбаєв: "Гуллівер" із Алма-Ати
Изменить размер a+ a-
764
0

До вашої уваги розповідь про кращого голкіпера Києво – Святошинської ліги сезону 2020 року.

***

Довідка прес-служби КСРФФ: Денис Тимурович Толєбаєв – професійний футболіст, голкіпер, 34 роки, народився 7 лютого 1987 року в Алма-Аті (Казахська РСР), зріст – 205 сантиметрів, вага – 102 кілограми. Громадянство – Казахстан. Починав займатися футболом в алма-атинській СДЮШОР-2 "Спутнік" (перші тренери – Віктор Новоторжин та Олександр Перемитін). Вихованець ДЮСШ "Цесна" (Алма-Ата), важливий тренер в становленні кар’єри воротаря – Олександр Убикін. Захищав кольори "Цесна-Д" Алма-Ата (2004-2007), "Казахмис" Сатпаєв (2007, 2010), "Кайрат" Алма-Ата (2008), "Мегаспорт" Алма-Ата (2008), "Локомотив" Астана (2009), "Восток" Усть-Каменогорськ (2011), ФК "Астана" (2012-2014), "Іртиш" Павлодар (2015), "Акжайик" Уральськ (2016-2017), "Киран" Чимкент (2018), "Сокіл" Михайлівка Рубежівка (2019-2020). Всього в прем’єр – лізі казахського футболу провів 56 матчів, в яких пропустив 73 голи. Залучався з національну збірну Казахстану (2008). Учасник єврокубків в складі ФК "Астана". Входить в топ-10 найвищих футболістів світу. Освіта вища – закінчив Казахський національний педагогічний університет імені Абая в 2009 році. Чемпіон Казахстану (2014), срібний призер чемпіонату Казахстану (2013). Володар кубка Казахстану (2012). Переможець першої ліги Казахстану (2007). В складі "Сокола" - дворазовий володар кубка Київської області (2019, 2020), володар суперкубку Київської області (2019), переможець Меморіалу Чанових (2020), фіналіст кубка Києво – Святошинського району (2019). Кращий голкіпер Києво – Святошинської ліги (2020). Лауреат призу Київської асоціації футболу "Незамінний" (2019) – як гравець, який провів усі матчі сезону без замін. Входив у список "33 кращих" гравців Київської області (2019). З 2021 року – асистент головного тренера СФК "Сокіл" (Михайлівка Рубежівка).

***

Кого-кого, а надійних голкіперів казахстанська школа футболу видавала на-гора регулярно. На весь Радянський Союз свого часу гриміла слава непробивних стражів воріт, які були основою "кайратівського бетону", Віктора Шведкова, Куралбека Ордабаєва, Олександра Убикіна, під стать їм виступали в клубах інших республік вихованці колишньої союзної республіки Середньої Азії Анатолій Зарапін, Сергій Приходько та інші. Вже після здобуття Казахстаном суверенітету засяяли на національному футбольному небосхилі "зірки" Олега Воскобойникова, Юрія Новікова, Давида Лорія, Стаса Покатілова і чимало кого ще. Цікаво, що нині на перших ролях в казахському футболі є українські голкіпери В’ячеслав Котляр та Дмитро Непогодов. Вони прийняли казахське громадянство і вірою та правдою служать місцевому футболу. В той же час у протилежному напрямку два роки тому прослідував неординарний воротар, який став справжнім "діамантом" Києво – Святошинського футболу та надійним стражем воріт "Сокола" з Михайлівки Рубежівки. За крайні два сезони Денис Толєбаєв, а мова саме про нього, приніс новому клубу два кубки області, суперкубок області та перемогу на меморіалі Чанових. Воротар – це половина команди. Слова звичні, але, разом з тим, дуже вірні. Часом від голкіпера залежить майже все. В його обов'язки, по суті, входить не тільки захист власних воріт, але й необхідність своєю вдалою, надійною грою надавати впевненість футболістам всіх інших ліній свого колективу. Височенний (зріст - 205 сантиметрів) голкіпер Денис Толєбаєв, якого відомий голландський спеціаліст Арно Пайперс залучав у національну збірну Казахстану, для "Сокола" - більше, ніж половина команди. За два сезони надійний голкіпер провів більше двадцяти матчів "на нуль". Подивіться, як грав Денис в рамці команди Дмитра Бірюка – "Соколі" з Михайлівки Рубежівки - в 2019 році:

А як забути феноменальну серію пенальті у виконанні Дениса у півфіналі кубка Київської області 2020 року проти пустоварівського "Колоса" (0:0, по пенальті 2:0):

Не пропустивши жодного м’яча в серії пенальті, Денис Толєбаєв увійшов у символічний клуб голкіперів, яким вдавалося здійснити цей "подвиг" в офіційних матчах, найвідомішими представниками якого є румун Хельмут Дукадам (фінал кубка чемпіонів "Барселона" - "Стяуа") та українець Олександр Шовковський (1/8 фіналу чемпіонату світу Швейцарія – Україна). А ще - Діно Дзофф ("Ювентус"), Микола Гонтар ("Динамо" Москва), Клаудіо Браво (збірна Чилі), Едвін Ван дер Сар ("Манчестер Юнайтед"), Хусто Вільяр (збірна Парагваю), Кіран Келлі ("Слайго Роверс" Ірландія), Хуан Енао ("Онсе Кальдас" Колумбія).

Цікавим фактом є також входження Дениса Толєбаєва в список найвищих професіоналів світового футболу. В баскетболі зростом в 205 сантиметрів нікого не здивуєш, хоча й там гравці вище двох метрів, як правило, помітні на майданчику. А от в футболі такі "гуллівери", як і раніше, є скоріше виключенням з правил. За пальцями однієї руки можна перерахувати таких гравців. Серед найбільш відомих велетнів – чех Ян Коллер (2,02), англієць Пітер Крауч (2,01), серб Нікола Жигіч (2,03), румун Костел Пантелеймон (2,03), австралієць Желько Калач (2,02), кот-д’івуарець Лассіна Траоре (2,03). Не такими відомими, але вищими за зростом, є китаєць Янг Чанг Пенг (2,06), хорват Іван Івеша (2,05), шотландець Пол Міллар (2,07), білорус Віталій Шуанов (2,05), словенець Нікола Дркусіч (2,05), норвежець Тор Хогне (2,04), серб Жарко Маркович (2,04), українці Сергій Пучков та Артем Корольчук (обидва – 2,05). Абсолютним рекордсменом із нині діючих футболістів є бельгієць Крістоф Ван Хаут ("Вестерло"), теж голкіпер, як і герой нашої розповіді. Його зріст складає 2,08 метри.

Що ж стосується Дениса Толєбаєва, то він стабільно входить в десятку найвищих футболістів світу і точно є в цьому плані історичним рекордсменом Києво – Святошинського футболу. Хоча сам Денис не схильний пишатися цим фактом, адже, на його думку, це не той показник, яким варто хизуватися:

- Свого часу ти мав статус найвищого гравця казахської прем’єр – ліги, випередивши захисника Жарко Марковича. Зріст серба 204 сантиметри, у тебе - 205 сантиметрів. Знав про це?

- Я знав, що "Марко" - найвищий гравець КПЛ. Але це не ті показники, якими треба мірятися. Я на це навіть не звертаю уваги.

- Денисе, ти ж - корінний алма-атинець?

- Так, народився в Алма-Аті 7 лютого 1987 року.

- Коли і де починав займатися футболом?

- В 9-річному віці почав займатися в місцевій СДЮШОР-2 у тренерів Віктора Новоторжина та Олександра Перемитіна. Перший з них, вже на жаль, покійний, в минулому – гравець алма-атинського "Кайрату", теж, до речі, голкіпер за амплуа, а другий – відомий в Казахстані футбольний арбітр.

- Одразу встали у ворота?

- Так, з самого початку грав воротарем.

- Напевно, через свої фізичні дані, зокрема, високий зріст?

- Ні, в дитинстві я не був особливо високим. Це потім, в підлітковому віці, за одне літо витягнувся. Просто самому цікавіше було ворота захищати.

- В дитинстві та юності хто був твоїм футбольним кумиром?

- Великий датчанин Пітер Шмайхель. Намагався не пропускати трансляції матчів за його участі. "Манчестер Юнайтед" в ті роки був улюбленим клубом. Мені імпонував ігровий стиль Шмайхеля, його впевненість у своїх діях та вміння сконцентруватися на головному. Великий воротар. І сина виховав гідного – свою копію на полі. Звісно, що в силу свого ігрового амплуа завжди прискіпливо спостерігав за діями голкіперів. В історичному аспекті розвитку футболу виділяю ще Мануеля Нойєра, Едвіна Ван дер Сара, Джанлуїджі Буффона.

- З тих хлопців, які починали займатися разом з тобою в СДЮШОР, хтось згодом став відомим гравцем?

- Так. Жамбил Кукєєв, наприклад (відомий казахський футболіст, атакувальний півзахисник, триразовий чемпіон Казахстану, дворазовий володар кубку Казахстану, більше тридцяти матчів за збірну Казахстану – прим.авт.). А ще нападник Сергій Остапенко (42 матчі за збірну Казахстану), півзахисник Сергій Ларін (25 матчів за збірну), мій одноліток захисник Андрій Шабаєв. Це з мого покоління. А раніше з нашої школи вийшли знамениті в Казахстані Валерій Круглихін, Руслан Балтієв, Кайрат Нурдаулетов та інші.

- А чому, все-таки, саме футбол? В родині були футболісти?

- В мене тато - спортивна людина, грав у футбол на аматорському рівні. Дідусеві теж ця гра дуже подобалася. До футболу я пробував займатися різними видами спорту, але саме футбол мені полюбився найбільше.

- Ти починав займатися в СДЮШОР-2, однак вважаєш себе вихованцем ДЮСШ "Цесна"...

- В дев’ятому класі я приєднався до приватної футбольної школи "Цесна", де і займався до того, поки не перейшов у дорослий футбол. Мене запросив відомий казахстанський тренер по роботі з молодими футболістами Олександр Ареф’єв. До речі, в юнацькій команді "Цесна – Д" я провів чотири роки. Ми грали в класі "Б" казахстанського футболу. Одного разу стали його срібними призерами. На базі "Цесни" була утворена команда майстрів, яка згодом під назвою ФК "Алма-Ата" взяла кубок Казахстану (2006 рік). З нами працювали цікаві тренери, серед них – легендарний гравець московського "Спартака" та душанбінського "Паміра", німець за походженням Едгар Гесс та нідерландський спеціаліст Антоніус Йоор. Зараз, на жаль, ця школа вже не існує, але вона залишила яскравий слід в казахстанському футболі. З неї вийшли кілька гравців національної збірної, наприклад, нападник Бауржан Джолчієв, голкіпер Володимир Плотников, півзахисник Магомед Парагульгов, нападник Сергій Грідін.

- Як стався твій перехід в дорослий футбол?

- В 2008 році я дебютував у складі знаменитого в радянські часи алма-атинського "Кайрата" в прем'єр-лізі казахстанського чемпіонату. Це сталося 16 березня 2008 року в матчі проти "Жениса" з Астани (0:0). Всього за "Кайрат" зіграв 14 матчів, пропустив 8 м'ячів. До складу алма-атинців мене запросив легендарний футболіст "Кайрату", чеченець за походженням, Вахід Масудов, який, власне, і дав мені путівку у великий футбол.

- Однак, ще до цього ти вже встиг пограти за першоліговий "Казахмис"?

- Роком раніше, з початку другого кола, я провів кілька ігор за команду з містечка Сатпаєв у першій лізі. До речі, тоді ця команда, яка була заснована за рік до цього і яку називали "бразильською філією", бо в ній працювала і грала справжня бразильська колонія, виграла першість. А моїм конкурентом за місце в основі був український голкіпер В’ячеслав Котляр. Через три роки, в 2010, я знову повернувся в "Казахмис", щоб перезавантажити свою кар’єру. Мав стабільне місце в основі. Але цього разу клуб виступив не так вдало. Фінішували лише сьомими, хоча багато хто розглядав клуб в числі фаворитів першої ліги.

- В 2008 році в кубковому матчі з "Шахтарем" в Караганді ти відбив 11-метровий удар в ігровий час, а опісля приніс перемогу "Кайрату" в серії післяматчевих пенальті. В матчах за "Сокіл" теж неодноразово виходив переможцем в дуелях з пенальтистами. Чи вважаєш себе фахівцем з відбиття ударів з 11-метрової позначки?

- Зовсім ні. Напевно, мені просто щастить. А про свої "фішки" з пенальті краще промовчу, адже ще продовжую грати.

- Які якості голкіпера вважаєш у себе найсильнішими?

- Важко відповісти на це питання. З боку, думаю, видніше. (Головний тренер "Сокола" Олег Самченко відзначає впевнену гру на виходах, вміння швидко оцінити ігрову ситуацію та вчасно розпочати атаку своєї команди, хорошу реакцію, правильний вибір позиції та монументальну незворушність в діях Дениса – прим.авт.)

- У футбольних школах і клубах, яких було чимало в твоїй футбольній біографії, з тобою працювало багато тренерів. Хто з них справив на тебе найбільший вплив?

- Напевно, мій перший тренер по роботі з воротарями Олександр Убикін, який працював зі мною в клубі "Цесна". Його уроки серйозно вплинули на моє становлення в якості голкіпера. Олександр Сергійович провів за "Кайрат" в чемпіонатах СРСР більше трьохсот матчів і став при житті легендою в Казахстані. Чого вартий лише знаменитий матч 1979 року, про який мені розповідав тато, коли "Кайрат" в кінці сезону на "крижаному" полі центрального стадіону в Алма-Аті в лобовому протистоянні обіграв "зіркових" київських "динамівців" Валерія Лобановського, які боролися за "золото" чемпіонату, 1:0, а Убикін припинив усі намагання Блохіна, Буряка, Колотова та Хапсаліса вразити свої ворота. Не можу не згадати ще одну "легенду" "Кайрата" - Вахіда Масудова, який є володарем рекорду по кількості матчів за головну команду республіки – 373 рази він одягав її футболку. Вахід Юнусович завжди вірив у мене і неодноразово давав мені шанс в професійному футболі.

- Свого часу ти вважався кандидатом до національної збірної Казахстану. Чому не вдалося в ній закріпитися?

- Про те, щоб виступати за збірну своєї країни, мріє кожен футболіст. Звичайно, я дуже б цього хотів. Але для досягнення цієї мети необхідно було дуже багато працювати, в прямому розумінні - "пахати", щоб тебе помітили. Напевно, я недопрацював.

- Сезон 2008 ти закінчив у "Кайраті" - клубі з великими традиціями - на мажорній ноті – став чвертьфіналістом національного кубка, застовпив за собою місце в основі, але вже наступного сезону з’явився у "Мегаспорті" - іншій алма-атинській команді. Чому так сталося?

- На жаль, тоді "Кайрат" переживав не найкращі часи, після першого кола клуб збанкрутував і тимчасово припинив свої виступи в прем’єр – лізі. Я прийняв запрошення від дебютанта казахської прем’єр – ліги - нещодавно створеного ФК "Мегаспорт", в якому "феєрив" відомий нападник Олександр Шатських. Ми посіли досить високе 9 місце в чемпіонаті, але по його закінченні і цей клуб припинив існування.

- Тоді якраз лютувала світова фінансова криза, яка зачепила й казахський футбол..

- Саме так. На базі двох алма-атинських клубів – ФК "Алма-Ата" (колишня "Цесна") і ФК "Мегаспорт" була створена одна команда – "Локомотив", в якому я відіграв сезон 2009 року. Головним спонсором нового клубу була "Казахстанська залізниця", звідси й назва. Команду перевели в нову столицю – Астану. За своїми амбіціями це мав бути новий суперклуб. Розпочинав сезон в якості тренера Вахід Масудов, який бачив мене в складі. Але перед початком чемпіонату в клуб прийшли "зіркові" виконавці – колишні московські "спартаківці" Єгор Титов, Андрій Тихонов, Андрій Карпович з московського "Динамо", відомий ганець Баффур Гьян, забивний форвард, "український узбек" з київського "Динамо" Максим Шацьких, а на посту головного тренера Масудова змінив знаменитий футболіст українського походження, колишній київський "динамівець", а пізніше – росіянин Сергій Юран. В команді було кілька хороших голкіперів, серед них - досвідчені воротарі українець, кращий голкіпер Казахстану 2008 року Роман Нестеренко та воротар національної збірної Казахстану, кращий гравець Казахстану 2006 року Давид Лорія. За таких обставин виграти конкуренцію за місце в основному складі було досить важко, тому я переважно грав за дубль. (Цікаво, що в тому складі "Локомотива" 2009 року одноклубником Дениса був ще один відомий персонаж футбольної Київщини півзахисник, головний тренер ФК "Межигір’я" Нові Петрівці Роман Пахолюк, з яким наш герой пізніше зустрівся в чемпіонаті Київської області 2019 року, - прим.авт.)

- Після перезавантаження кар’єри в "Казахмисі" ти повернувся в національну прем’єр – лігу в складі усть-каменогорського "Востоку" в 2011 році. Чим запам’яталися виступи в цьому клубі?

- Цей клуб з російськомовного північно – східного регіону Казахстану був одним із старожилів вищого дивізіону, але в ті роки переживав не кращі часи. 2010 рік він провів у першій лізі через фінансові проблеми, проте, наступного року повернувся в когорту найсильніших. Знову ж таки туди мене запросив Вахід Масудов, який тоді працював головним тренером "Востока" і повернув клуб у вищу лігу. У "Востоці" доля мене звела ще з одним вихованцем футбольної Київщини – відомим півзахисником Русланом Бідненком з Борисполя та з іменитим захисником національної збірної Грузії Отарі Хізанейшвілі. Моїм конкурентом за місце в основі був старший за мене на десять років воротар збірної Киргизії Кирило Прядкін. На жаль, "червоно – сині" не надто здорово провели сезон (11 місце) і знову вилетіли в першу лігу. По ходу сезону змінився тренер – прийшов український спеціаліст Олександр Голоколосов – старший, але результату це не дало.

- З 2012 по 2014 рік ти провів три сезони в одному з найсильніших клубів у новітній історії Казахстану – ФК "Астана", який є "законодавцем мод" в місцевому футболі. Але вийти на провідні ролі в ньому тобі не вдалося. Чому?

- Шалена конкуренція за місце в основному складі. Вже потрапити в такий клуб було за щастя, адже в той час там все було на вищому рівні. Завдяки "Астані" я відчув смак єврокубків (зокрема, був у запасі гостьового матчу Ліги Європи проти "Вільяреала"). При мені клуб став чемпіоном та володарем кубку Казахстану. Працював з іменитими тренерами українцем Олегом Протасовим, чехом Мирославом Беранеком, румуном Йоном Андоне, болгарином Станіміром Стойловим. Всі вони не потребують додаткового представлення, бо мають вагоме ім’я в футболі. А моїми партнерами в "Астані" були такі цікаві персонажі, як білоруський бразилець Ренан Брессан, камерунець Гі Ессаме, нинішній гравець "Ганновера" ганець Патрік Твумасі, бразилець Зелао, португалець Семедо, колумбієць Рохер Каньяс, молдаванин Ігор Цигирлаш, гравці збірної Казахстану Дмитро Шомко, Євген Постніков, Сергій Остапенко, Танат Нусербаєв, Кайрат Нурдаулетов, Улан Конисбаєв, Ісламбек Куат та мій конкурент за місце в основі сербський голкіпер Ненад Еріч, який пізніше прийняв громадянство Казахстану.

- Головна якість, яку ти б відзначив у Станіміра Стойлова?

- Його впевненість в тому, що він буде чемпіоном. Він це вселяв, у тому числі, футболістам. У Стойлова характер переможця. Саме тому "Астана" так добре виступала в єврокубках.

- Багато суперників "Астани" на європейській арені вказували на те, що в домашніх стінах вони сильні через фактор штучного газону. Це дійсно впливає?

- Для мене шок, коли футболісти та тренери кажуть, що не змогли перемогти через фактор поля. Так, "Астана" більше адаптована до штучного газону, але дві команди грають в рівних умовах, і я не бачу очевидної переваги в цьому плані.

- Після того, як ти залишив "Астану", цей клуб ще п’ять разів поспіль (з 2015 по 2019 роки) вигравав чемпіонат Казахстану. І всі ці роки місце в воротах стабільно займає Еріч. Як думаєш, в чому причина такого успіху?

- Думаю, що справа в хорошій матеріальній підтримці та вірному виборі кадрової політики. Запрошуються кваліфіковані тренери, в тому числі й з України (Роман Григорчук – прим.авт), гравці з іменем. "Астана" не тільки стала суперклубом в Казахстані, але й прорубала "вікно в Європу". В першу чергу, вони зберегли кістяк ще з першого чемпіонства, потім брали хороших легіонерів, освіжали команду, додавали здібну молодь. Тому, думаю, за рахунок колективу, характеру і гарного тренувального процесу вони в черговий раз підтвердили звання чемпіонів. З деякими хлопцями і зараз підтримую стосунки, але багато, з ким я спілкувався, вже покинули команду. Але з черговим чемпіонством 2019 року і з титулом кращого воротаря сезону, природно, привітав Ненада Еріча. Здається, в Казахстані він знайшов нову батьківщину. Ненад - хороший, надійний воротар, тому й не дивно, що він став основним голкіпером не тільки "Астани", а й збірної Казахстану. Зараз у клубі в нього нарешті з’явився сильний конкурент – вихованець київського футболу Дмитро Непогодов. Подивимося, чи зможе він виграти конкуренцію у 38-річного Еріча.

- В пошуках стабільної ігрової практики ти перейшов у 2015 році в ще один казахстанський клуб з іменем і славною історією – "Іртиш" (Павлодар)…

- Так, але успіхи "Іртиша" на той час були вже в минулому. Єдиний сплеск стався в 2016, коли клуб став третім. А нині команда взагалі припинила своє існування, сподіваюся, що тимчасово. "Іртиш" той сезон розпочав невдало, і протягом чемпіонату в команді трапилася зміна тренера – замість відомого росіянина Дмитра Черишева прийшов не менш відомий болгарин Димитар Димитров. Він ситуацію трохи виправив, і клуб фінішував на шостому місці. На жаль, особисто мені похвалитися особливо нічим. Грав лише за дубль, бо основним голкіпером був все той же Давид Лорія, якого я вважаю найсильнішим голкіпером Казахстану останнього десятиріччя. В "Іртиші" мені пощастило грати з одним з кращих футболістів Казахстану всіх років – півзахисником Саматом Смаковим, українцем, вихованцем мелітопольського футболу Костянтином Дудченком, який пройшов школу київського "Динамо", та відомим за виступами в "Майнці", "Аугсбурзі", донецькому "Металурзі" нападником Арістідом Бансе з Буркіна-Фасо. Після закінчення сезону я залишив "Іртиш".

- Після відходу з "Іртиша" ти деякий час був без клубу. Як ти підтримував форму?

- На початку нового сезону 2017 року їздив на перегляд в "Ордабаси", але в підсумку контракт зі мною не підписали. Це був важкий період, але руки я не опускав, знаходився в Алма-Аті, знайшов місцеву команду, тренувався з ними, грав у чемпіонаті міста. Також була практика в міні-футболі та ще тренував дітей, адже в мене була відкрита тренерська ліцензія категорії "С", загалом якось родину годував.

- Варіант з "Акжайиком" виник тому, що тебе добре знав Масудов?

- Так, підтримував з ним добрі відносини, і коли він очолив "Акжайик" з міста на заході країни Уральська, мене покликали на перегляд. На зборах зіграли два товариські матчі з молодіжною збірною Казахстану, в обох випадках перемогли, і потім мене залишили в команді, підписали контракт. До старту другого етапу ми знаходилися в майже безнадійній ситуації, відставали від передостаннього місця на вісім очок, але Вахід Юнусович одразу сказав, що якщо виграємо вісім матчів з десяти, то залишимося в прем’єр – лізі. Ми це завдання виконали, хоча, природно, було важко, але, мабуть, футбольний бог був на нашому боці. В підсумку посілирятівне десяте місце.

- "Акжайику" і тобі, зокрема, вдався вражаючий рестарт в чемпіонаті, адже команда перемагала, а ти відіграв чотири матчі поспіль "на нуль". Як пояснити таке перетворення?

- Велика заслуга в цій сухій серії належить нашій обороні, яка не дозволяла супернику близько підбиратися до наших воріт, і я їм за це вдячний. Проте, в моїй кар’єрі це не найбільша "суха" серія. Ще в часи виступів за "Кайрат" мені вдалася серія з шести матчів "на нуль". Саме тоді я отримав виклик до національної збірної Казахстану від голландського спеціаліста Арно Пайперса. Крім того, важливе значення має довіра від тренера. Вахід Юнусович мені довіряв.

- Чи можна сказати, що Масудов - найбільш значимий для тебе тренер протягом всієї кар'єри?

- Так, швидше за все, так і є, оскільки ця людина дала мені шанс знову повірити в себе, повернутися у великий футбол. Все-таки, у мене була тривала перерва, хоча був при командах, але виступав тільки за дублюючі склади. Тому Вахід Юнусович, звичайно, допоміг в цьому плані. Як таких складнощів в тому, щоб відновити відчуття першого номера, дійсно не було, оскільки знаходився в тренувальному процесі всі ці роки. Трохи важко було лише в психологічному плані, але після кількох ігор стало легше, освоївся, і пішла серія.

- Розкажіть про постать та тренерський стиль Вахіда Масудова?

- Вахід Юнусович сам був класним футболістом. Був технічним півзахисником, який гарно бачив поле, був з м’ячем на "ти". Його батьки були родом з Чечні, свого часу після відомих подій його родина була депортована в Казахстан, який став для Масудова другою батьківщиною. Цікаво, що його ігрова кар’єра проходила майже без травм, тому він активно грав аж до 38 років. І як на зло, найважча травма сталася у найвідповідальніший момент, коли в 1985 році тренер збірної СРСР Едуард Малофеєв викликав його на збір в Москву. В першій тренувальній грі забив гол, а в другій отримав важку травму – перелом гомілкостопу. В результаті – півроку без футболу. Батько попросив Вахіда зіграти за "Терек", і сезон 1990 року Масудов провів за грозненців. Сильна сторона Масудова – тренера – це психологія. Він вміє, як ніхто, налаштувати на матч, вселити впевненість у гравців. Вахід Юнусович завжди дуже емоційний біля бровки, може добре прикласти словом під час матчу, але гравці не ображаються, оскільки це емоції людини, яка хоче перемогти і віддає всю душу грі. Проте, до матчу, в перерві і після гри він завжди спокійний і пояснює наші помилки, не піддаючись емоціям. Я відіграв за "Акжайик" два сезони, і хоча команда "зірок з неба не хапала", але при скромному бюджеті нам вдавалося зберігати місце в прем’єр – лізі. Я стабільно мав місце в основному складі, але коли Масудов пішов з команди, а на його місце прийшов український тренер Володимир Мазяр, мені теж довелося залишити "Акжайик". До речі, в сезоні 2017 року моїми партнерами в команді з Уральська були уже відомий вам голкіпер В’ячеслав Котляр, а також знайомі українським любителям футболу персонажі – нігерієць Майкл Одібе та хорват Денис Главіна.

- Останнім на цей момент твоїм клубом в Казахстані став "Киран" з Шимкента…

- Так, в сезоні 2018 року я перебував в таборі цього клубу першої ліги, але з ряду причин не зміг закріпитися в ньому. В принципі для клубу той рік був досить успішним – команда посіла третє місце в першості, і була близька до виходу в прем’єр – лігу, поступившись в перехідних матчах "Іртишу" з Павлодара. Але я до того успіху мав лише дотичну причетність – через травму я майже не грав.

- Трохи провокаційне запитання для тебе. З огляду на те, що ти - вихованець алма-атинського футболу, але при цьому найвищі досягнення в кар'єрі здобув з "Астаною", кого ти все-таки більше підтримуєш в останніх чемпіонських гонках прем’єр – ліги Казахстану – "Кайрат" чи "Астану"?

- Питання дійсно провокаційне. Складно відповісти, я не є вихованцем "Кайрата" чи "Астани", оскільки перші кроки в футболі робив у команді "Цесна", хоча такого колективу вже й не існує. Тому, скажу так, вболіваю за чесний футбол. Але мені, безумовно, приємно, що ті хлопці, з якими грав, змогли кілька разів стати чемпіонами і виступати в єврокубках. І в тих же єврокубках також підтримую "Кайрат", оскільки це команда з Казахстану, свого роду – футбольний символ країни, особливо для людей старшого покоління.

- Зважаючи на твої фізичні параметри, напевно, в твоїй спортивній кар’єрі було багато веселих моментів?

- Так, не без цього, звичайно. Щодо мого високого зросту партнери по команді нерідко жартували. Наприклад, одного разу на зборах в Туреччині з ФК "Астана", коли йшла вже друга неділя виснажливих тренувань, хлопці вирішили покепкувати з мене. Після ранкового тренування поцупили з готелю мої бутси 47-го розміру, і на вечірню розминку один з гравців невисокого зросту, мій друг Ігор Пікалкін, одягнув моє взуття поверх свого і в такому вигляді вийшов на поле. Сміхом зайшлися не тільки футболісти, а й тренерський штаб…

- Роки в "Астані" згадуються як найкращий період твого спортивного життя?

- Якщо підводити певні підсумки, то так.Команда протягом кількох років була кращою в країні не тільки за спортивними результатами, а й в матеріальному плані, в ній грали футболісти високого рівня. Все було за найвищими стандартами. У мене в "Астані" були справжні друзі, така собі компанія з молодих гравців – мій колега, голкіпер Володя Логіновський, а також польові гравці Євген Горячий та Ігор Пікалкін.

- Як ти опинився в Києві і потрапив у "Сокіл" з Михайлівки Рубежівки?

- За сімейними обставинами моя родина переїхала в Україну, адже моя дружина родом з Києва. Підтримував форму в міжсезоння за грою в "дир-дир" на одному з київських майданчиків у Святошино, і за збігом обставин потрапив у поле зору Олега Самченка, який також мешкає в цих краях і був учасником тих "баталій". Він одразу запримітив мене і запросив на тренування "Сокола". З тих пір я в команді. А після перших вдалих матчів за команду сказали, що запропонують мені "пожиттєвий контракт" (сміється – прим.авт.).

- Як тобі рівень чемпіонату Київської області та Києво – Святошинського району?

- Дуже пристойний. Багато конкурентних команд, високий рівень організації. Звичайно, тут футбол більш контактний, силовий, атлетичний, потрібно мати хорошу фізичну готовність, щоб мати успіх. Що стосується нашого району, то варто лише поаплодувати місцевій Києво - Святошинській федерації футболу за такий чудовий чемпіонат. На мій погляд, він кращий в Україні. В Казахстані точно такого немає.

- В матчах чемпіонату нашого району ти не тільки зарекомендував себе відмінним голкіпером, але й виходив грати в нападі. Домашня заготовка?

- Інколи хочеться пограти в полі. Тим більше, де в цьому практикуватися, як не в матчах за дубль "Сокола" на районному рівні. А за рахунок свого зросту я маю певну перевагу у грі на другому поверсі, з якої команда отримує суттєві дивіденди в чужому і власному карному майданчику при стандартах.

- Ходять легенди про твій суворий норов на полі та виховні моменти в роздягальні, особливо з молодими футболістами…

- Справа в тому, що я звик виходити на поле, щоб перемагати. Чи це професіональний футбол, чи аматорський – мені без різниці. В кожному матчі маю віддати всі сили для отримання позитивного результату. Це наша робота, від якісного виконання якої залежить наш командний дух, мій настрій та й матеріальне питання, яке важливе для всіх нас, не в останню чергу. Мені з воріт протягом гри добре видно ситуацію – хто не добіг, хто полінувався, де в нас слабкі місця, як будуть розвиватися події на полі. В "Соколі" я – один з найдосвідченіших гравців. Навколо мене, Пустовіта, Паламарчука, Окодуви, Скаскевича наш тренер будує вся гру. Весь матч я намагаюся підказувати своїм гравцям, особливо – молодим, яких у нас багато в команді. Ігровий досвід дозволяє мені не тільки правильно оцінити ту чи іншу ситуацію на полі, а й навіть передбачати, як вона буде розвиватися. І звісно, мені стає дуже прикро, якщо ми, ветерани, намагаємося зробити все для перемоги, а молоді гравці інколи дозволяють собі відбувати номер на полі або виходити на нього не в кращих кондиціях. Ось тоді й виникає потреба у виховних бесідах… Інколи, щоб краще вони доходили до серця і розуму, на підвищених тонах.

- Нещодавно проскочила інформація, що відтепер ти будеш асистентом головного тренера в "Соколі". Переходиш на тренерську роботу?

- По-перше, для мене це вже не перший досвід тренерської роботи. Ще в Алма-Аті отримав категорію "С", яка дозволяє тренувати дітей. Деякий час навіть працював по цій спеціальності. По-друге, й надалі хочу працювати тренером. Зупинятися не збираюся і буду опановувати наступні категорії. В цьому плані вдячний президенту клубу "Сокіл" Дмитру Бірюку за шанс долучитися до тренерського штабу команди. Робота з такими футбольними "скелями" як Олег Самченко та Еммануель Окодува дорогого коштує. Але загалом з активною ігровою кар’єрою ще не маю наміру зав’язувати.

- Ти - справжня "зірка" нашого чемпіонату. Своєю відмінною грою за "Сокіл" ти піднімаєш престиж нашого футболу, викликаєш підвищений інтерес до Києво – Святошинської ліги та чемпіонату Київської області. Дозволь поздоровити тебе з заслуженим званням кращого голкіпера Києво-Святошинського району 2020 року та побажати тобі нових яскравих перемог на футбольних полях Київщини!

- Дякую. В свою чергу, хочу побажати Києво – Святошинському футболу процвітання і розвитку! Попри всі негаразди, залишаємося вірними футболу – найкращій грі у світі.

Источник новости:
кнопка перехода
Оцените материал
Поделиться

Рейтинг букмекеров

4500 грн + 100FS
Забрать подарок →